Рукопис, знайдений в Аккрі. Пауло Коельйо

мить її світло осяває все, що перебуває навколо нас і дозволяє нам побачити, наскільки ми потрібні, наскільки наша присутність на землі допомагає їй у її роботі.

      І коли ми досягаємо цієї гармонії, то здобуваємо більше, ніж просимо.

* * *

      А тим, хто почуває себе пригніченим самотністю, треба нагадати: у найважливіші моменти нашого життя ми завжди почуваємо себе самотніми.

      Щось подібне відбувається з дитиною, яка виходить із лона жінки; незалежно від того, скільки людей оточують її при народженні, лише від неї залежить остаточне рішення увійти в життя.

      Те саме відбувається з художником, коли він створює картину: щоб його праця справді дарувала добро, йому треба бути спокійним і слухати лише мову янголів.

      Так само одного дня ми зустрічаємося зі смертю, нашою Небажаною Гостею: ми самотні в найважливішу і в найстрашнішу хвилину нашого існування.

      Отже, якщо Любов – стан божественний, то самотність – стан людський. Й обидва співіснують без конфліктів у тих, котрі розуміють чудо життя.

* * *

      Хлопець, якому наказали втікати від нападників, роздер на собі одяг і сказав:

      – Моє місто вважає мене неспроможним битися. З мене немає користі.

* * *

      І Копта йому відповів:

      – Деякі люди кажуть: «Я неспроможний домогтися любові інших». Але любов, на яку немає відповіді, завжди зберігає надію, що одного дня її приймуть.

      Інші люди пишуть у своїх щоденниках: «Мій геній не визнають, мій талант не цінують, мої мрії ніхто не шанує». Але навіть для таких існує надія, що ситуація зміниться після тривалої боротьби.

      Інші протягом дня стукають у всі двері, повідомляючи: «Я безробітний». Але вони знають, що їм треба мати лише терпіння й одного дня якісь із дверей відчиняться.

* * *

      Але існують такі, хто щоранку прокидається з тяжким серцем. Вони не шукають ані любові, ані визнання, ані роботи.

      Вони кажуть самі собі: «З мене немає користі. Я живу тому, що мені треба вижити, але ніхто, абсолютно ніхто не цікавиться тим, що я роблю».

      Сонце сяє надворі, родина зібралася навколо нього, він намагається вдавати веселість, бо в очах інших він має все, про що мріяв. Але він переконаний, що всі можуть обійтися без нього. Чи тому, що він надто юний і бачить, що старші мають інші інтереси, чи тому, що він надто старий і вважає, що молодших не цікавлять ані його слова, ані його дії.

      Поет пише кілька рядків і кидає їх у сміття, думаючи: «Це не цікавить нікого».

      Службовець приходить на роботу, й усе, що він робить, – це повторює те, що він робив учора. Він вірить, що в той день, коли його звільнять зі служби, ніхто не помітить його відсутності.

      Дівчина шиє для себе сукню, докладаючи великих зусиль і ретельно обробляючи кожну деталь, а коли вона приходить на свято, то розуміє, що погляди людей їй кажуть: її вбрання ані краще, ані гірше за одяг інших дівчат, воно одне з мільйонів вбрань у всіх місцевостях