Поміж рядками. Юлія Шеко

та старання, а я, як він уже помітив, погана учениця. Тому не покладає на мене особливих надій.

      – Лілю, ви готові бути сьогодні зі мною відвертою?

      Його голос врізається у мою голову і я підсвідомо стискаюся, готуючись до сеансу чергових відверть. Чесно кажучи, я й сама досі не знаю чи здатна вивернути, мов запраний коттоновий светр, свою душу.

      – Напевно, – бекаю я, мов вівця, котру відправляють на бійню.

      Я знаю на що чекати, але не знаю чи готова до цього. Хоча, зрештою, навіщо тоді я взагалі тут знаходжуся?

      – Скажіть мені, чи планували ви побудувати із ним родину?

      Я дивуюся цьому питанню. Хоча ні, не йому, а тому, як воно побудоване – певно, із професійної солідарності він продовжує замовчувати його ім’я, адже бачить, що я ще не готова почути це знову. Він і справді професіонал своєї справи і як би не було мені важко, готовий підтримати мене у цьому. Або хоча б зробити вигляд, що це не так і важливо.

      – Я вже навіть вигадала ім’я для нашої дитини… – промовляю я і закриваю очі – принаймні так я не відчуваю себе божевільною.

      Мені в черговий раз здається, що все це лише сон. Що це мої схиблені марення, котрі не мають ніякого відношення до реальності. Але вони мають. І продовжують впливати на мене, смикаючи за повідець, міцно затягнутий на серці.

      – Кого ви хотіли мати – хлопчика чи дівчинку?

      Навіщо йому це знати? У голові лунають спалахи гранат, що розривають мене ізсередини.

      – Байдуже, – зізнаюсь я. – Головне, щоб він був схожий на…

      – Можете не договорювати, я все розумію. – він хитає головою та пильно дивиться на мене.

      Він хоче запитати ще щось. І ще. У нього багато питань. Але він не знає чи варто мені їх задавати і чи здатна я зараз адекватно на них відповісти.

      – Ви бачили себе поруч із ним через десять років? Двадцять?

      У нього дуже мізерні терміни. Я хотіла прожити із ним усе життя! Невже не до цього прагне кожна любляча людина?

      – Звісно, – терпляче відповідаю я, хоча підсвідомо відчуваю некероване бажання втекти звідси.

      Інакше, я почну плакати. Зазвичай, я роблю це у безлюдних місцях, де якнайкраще можна відчути поруч подих самотності. Я зариваюся у безодню власних страждань і тону у цьому болоті безвиході – інколи я розумію, що навчилася навіть від цього отримувати задоволення.

      Він бачить, що ще сильніше роздирає мою кровоточиву рану. Я усвідомлюю, що, можливо, саме це і є головним його обов’язком.

      – Між вами були коли-небудь сварки?

      Анлрій Іванович послаблює хватку і я можу хапанути трішки свіжого повітря. Я бажаю, аби він ніколи більше не запитував мене про наших ненароджених дітей.

      Я часто бачила перед собою дитяче обличчя, яке посміхається у відповідь на мої забавлянки; яке заспокоюється у мене на грудях, в той час як він лежить поруч та гладить мене по волоссю. Він дивиться на мене з обожнюванням та не припиняє дякувати за цей подарунок – хай навіть інколи вередливий