Поміж рядками. Юлія Шеко

він сам не міг про це здогадатися? Вже два місяці я марно силую себе забути про ті стосунки, про котрі він, Андрій Іванович, вперто нагадує мені кожної зустрічі. Невже від такого мені може стати легше?

      – І це не дивно, – відповідає він, похитуючи головою та роблячи чергові нотатки у записнику. – Але може саме це й створює нам перешкоди?

      Що він має на увазі? Яке це взагалі може мати відношення до мого невротичного стану та його неспроможності змінити це?

      Андрій Іванович одразу ж вдається до пояснень:

      – Ви навмисне блокуєте його образ у своїй підсвідомості, бажаючи витіснити з неї будь-які спогади про цього чоловіка. Але на протилежу ви отримуєте ще більше душевної болі, адже хочете вигнати те, що сидить у ній дуже міцно – почуття кохання. Допоки ви не дозволите собі з власної волі повертатися до ваших спогадів, вони не зможуть вас відпустити.

      Я із застиглим виразом обличчя дивлюся на лікаря і не знаю як реагувати. У відповідь він не відводить від мене свого погляду, ніби випробовуючи мене на міцність. Помітно, що він згорає від нетерпіння; йому кортить почути моє зізнання, він бажає вивернути мою душу назовні та залізти у найглибші закавулки її непрохідних стежок. Але я ще не готова до такого.

      – Мені здається, ви все занадто драматизуєте, – кажу я і натягую криву посмішку на обличчя – як вже виходить.

      Цікаво, коли в останній раз я щиро посміхалася? Точно не тоді, коли вперше дізналася про нього правду та залилася нестримним істеричним сміхом; точно не тоді, коли покидала на невизначений термін таке рідне для мене місто та вже точно не того дня, коли знову побачила на палаючому телеекрані його невимушене обличчя. Мені здавалося, що він бачить мене навіть звідти і від цього парадоксу я мимоволі засміялася – так, що довела себе до давно забутого нападу астми.

      Звісно, Андрій Іванович одразу розуміє, що моя реакція штучна. Він зітхає і поспішає закінчити наш сеанс – не повертається до цієї теми, адже усвідомлює, що на даному етапі це марна справа. Він ввічливо прощається та відкриває переді мною залізні, як і його витримка, двері. Скоро ми знову зустрінемось, а зараз мені потрібен гарний відпочинок та міцний сон. Саме так він каже мені на прощання, навіть не уявляючи наскільки важко втілити його настанови у реальність.

      Цікаво, мені коли-небудь вдасться знову щиро посміхнутися?

      На місто наповзає темрява. Вона залазить у кожен будинок, кожну душу; руйнує кремезні стіни та перешкоди, що трапляються на її шляху, відкидаючи їх якомога далі на поталу долі. Вона не має кінця, для неї немає заборон – ВОНА всесильна, ВОНА володарка світу. Допоки небо не освітиться рятівними золотавими променями та не витіснить її нахабне царювання до настання наступної ночі.

      Як би я хотіла жити у місці, де ніколи не буває темряви. Де ніч розливається кольоровими барвами теплих зірок, а місяць світить яскравіше за сонце; де немає холоду, відчаю та страху. Я б ніколи не спала.

      А ще я ненавиджу осінь. Ці холодні, наскрізь просякнуті щільним мороком, тумани,