Сонячний Птах. Уилбур Смит

і відчув, як мої очі зволожилися від сліз.

      Я працював ще годину, а тоді несподівано гостряк кирки забарвився в чорний колір. Я вдарив удруге – знову чорне. Я випустив кирку з рук і став навколішки в траншеї.

      – Що там таке? – запитала Саллі, вмить наблизившись до мене.

      – Попіл! – сказав я. – Деревне вугілля!

      – Стародавня піч, – здогадалася вона.

      – Можливо. – Я не погодився з нею відразу, залишивши для себе можливість посміятися з її припущення, якщо раптом воно не виправдається. – Візьмімо кілька зразків для датування.

      Далі я працював набагато акуратніше, намагаючись відкрити шар попелу, не порушивши його. Ми взяли з нього зразок для дослідження і з’ясували, що він має товщину від чверті дюйма до двох дюймів і накриває весь горизонт траншеї. Саллі записала його глибину від поверхні й зазначила місце, з якого ми взяли вугільні зразки для дослідження, а я тим часом сфотографував траншею та стрічки.

      Потім ми випросталися й подивились одне на одного.

      – Надто великий для печі, – сказала вона, і я кивнув головою. – Ми не повинні копати глибше, Бене. Принаймні не так, як тепер, угризаючись у ґрунт киркою та совковою лопатою.

      – Я знаю, – сказав я. – Ми зупинимося на половині траншеї й залишимо шар попелу не зрушеним – я зроблю цю поступку правилам, але нехай мене чорти візьмуть, якщо на решті траншеї я не доколупаюся аж до скельного дна, якщо зможу!

      – Я рада, що ти так налаштований, – сказала Саллі, зустрівши моє рішення оплесками. – Я теж так думаю.

      – Ти починай працювати на найдальшому кінці, я почну тут, і ми рухатимемося назустріч одне одному, – розпорядився я, й ми почали знімати шар попелу на середині траншеї.

      Я виявив, що відразу під попелом був шар із твердої глини, й, хоч я цього не сказав, я здогадався, що то будівельний наповнювач. Цей шар глини був сюди завезений, а не утворився тут природно.

      – Будь обережна, – застеріг я Саллі.

      – Сказав чоловік із киркою та лопатою, – саркастично промурмотіла Саллі, не підводячи голови, й майже відразу вона зробила перше відкриття в руїнах Місячного міста.

      Коли я це пишу, у мене перед очима лежить її записник зі сторінкою, обмацаною вимазаними в глину пальцями, на якій школярським письмом записано:

      Траншея 1. Знак АС. 6.ІІ.4. Глибина 4’ 2½”.

      Предмет: Одна скляна намистинка. Овальна. Синя. Окружність 2½ мм.

      Проколота. Злегка спотворена вогнем.

      Примітка: Знайдена в шарі попелу на рівні 1.

      Номер знахідки 1.

      Цей лаконічний запис не може дати жодного уявлення про наш захват, про те, як ми обіймалися й сміялися під сонцем. Це була типова торговельна синя фінікійська намистина, і я затиснув крихітну скляну кульку в руці.

      – Я хотів би запхати цю кульку їм у зад, – пригрозив я, звичайно, маючи на увазі своїх критиків.

      – Якщо їхні зади так само вузькі, як і їхні мізки, Бене любий, то тебе чекає нелегка робота.

      Я поколупався