Сонячний Птах. Уилбур Смит

чудова думка, – погодився я й знову наповнив келихи.

      Потім ми повернулися до історії старого бушмена.

      – Вона тільки зайвий раз доводить, що кожна легенда, кожен елемент фольклору засновані на якомусь факті, нехай навіть дуже спотвореному.

      Саллі стає схильною до філософських висновків після одного ковтка «Ґлен Ґранта».

      – І якщо вже говорити про факти, то мій кревний брат Ксаї – великий майстер перекручувати факти, які існували в минулому, – згадай принаймні Місячне місто.

      – Це чудова назва. Я пропоную її зберегти, – сказала Саллі. – А як ти оцінюєш розповідь Ксаї про те, що його дід зустрічався з білим привидом?

      – Він, либонь, бачив когось із давніх мисливців або розвідників надр, пригадай, що й ми мало не стали привидами.

      – Не лише уявно, а й буквально, – нагадала мені Саллі.

      Ми розмовляли й розмовляли, поки місяць прокреслював свій осяйний шлях у небі над нами. Знову й знову поважна дискусія уривалася такими радісними вигуками, як: «О, Бене, та це ж чудово! Під нами лежать рештки цілого фінікійського міста. Й вони належать тільки нам!» Або: «О Господи, Сал. Усе своє життя я мріяв про те, аби зі мною сталося щось подібне».

      Лиш далеко за північ ми знову опустилися на землю, й Сал поставила суто практичне запитання:

      – Що ми робитимемо, Бене? Чи розповімо про все Лоренові Стервесанту тепер?

      Я повільно наповнив ще один келих міцним трунком, поки міркував над її запитанням.

      – А тобі не здається, Сал, що нам треба підкопатися, неглибоко, звичайно, під один із фундаментів? Лише для того, аби переконатися, що ми не клеїмо дурня?

      – Бене, ти знаєш найголовніше правило. Ніколи не рийся в землі безсистемно. Ти можеш зруйнувати щось дуже важливе. Ми мусимо зачекати, поки зможемо організувати розкопки впорядковано.

      – Я знаю, Сал. Але не можу втриматися. Лише один маленький підкіп, гаразд?

      – Гаразд, – усміхнулася вона. – Лише один маленький підкіп.

      – Гадаю, нам треба бодай трохи поспати. Уже третя година ночі.

      Перш ніж ми остаточно відійшли до сну, Саллі промурмотіла, пригорнувшись до моїх грудей:

      – Я досі не можу зрозуміти, що сталося з нашим містом. Якщо бушмен намалював нам правильну картину, тоді його мури й башти просто злетіли в повітря.

      – Схоже на те. Буде надзвичайно цікаво з’ясувати, що ж там насправді сталося.

      Виявивши ту силу характеру, яку мені іноді вдається виявити, я рішуче відкинув спокусу викопати траншею в загорожі храму й натомість обрав місце біля підмурку зовнішнього муру, де я сподівався завдати найменшої шкоди.

      Саллі жадібно стежила за моїми приготуваннями, досить-таки набридаючи мені своїми порадами та втручанням. Я помітив клаптями, відірваними від сорочки, обриси майбутньої траншеї. Вона мала всього три фути завширшки й двадцять футів завдовжки, викопана під прямим кутом до підмурку, щоб перетнути його там, де він проходить.

      Ми зробили позначки на майбутній траншеї