Сонячний Птах. Уилбур Смит

виступі скелі над своєю розщелиною.

      Отак спостерігаючи за бджолами, я відкрив ще один напрямок їхніх польотів, якого спершу, либонь, не помітив. Постійний потік робочих бджіл падав майже вертикально вниз на темне гілля мовчазного гаю піді мною – і, коли вони поверталися, пилку на їхніх лапках не було. Отже, це носії води! Я махнув Саллі рукою, показуючи їй на підніжжя пагорба; цього ранку ми з нею помінялися ролями, бо кут і нахил сонячних променів був такий, що їй було значно зручніше спостерігати за бджолами. Через якусь хвилину вона подала мені знак, повідомляючи, що бачить тих бджіл, на яких я показав, і я знову спустився на рівнину, що було нелегкою справою.

      Вона мала вказати мені, де саме ті бджоли, що летять униз понад урвищем, проникають у гай, але навіть тоді тінь, яку відкидав стрімчак, допомагала їм зникнути, перш ніж ми могли встановити, куди саме вони летять. Ми спостерігали за ними протягом тридцятьох хвилин, потім покинули цю справу й пішли в гущавину дерев шукати навмання.

      Коли настав полудень, я міг заприсягнутися, що ані в гаю, ані в його околицях не було найменшого сліду поверхневої води. Саллі і я прихилилися поруч спинами до стовбура одного з дерев мгоба-гоба, дерева дикої японської мушмули, які, як розповідає легенда, стародавні прибульці завезли сюди зі своєї батьківщини, й ми подивилися одне на одного з виразом розпачу.

      – Ще одна невдача!

      Її чоло та скроні вкрилися дрібними крапельками поту, а пасмо темного волосся прилипло до шкіри. Я обережно відсунув його пальцем назад і закинув їй за вухо.

      – Водойма десь тут. Ми її знайдемо, – сказав я з переконаністю в голосі, якої не відчував. – Вона повинна бути тут. Де ж їй ще бути?

      Вона вже хотіла відповісти мені, але я притиснув пальці до її губів, щоб вона не заговорила. Я помітив якийсь рух за крайніми деревами. Ми побачили зграю мавпочок, які вчвал перетнули відкриту місцевість із задертими хвостами. Коли вони добігли до гаю, то з комічною полегкістю збігли нагору по стовбуру найближчого дерева. Звідти їхні чорні мордочки стривожено дивилися вниз крізь густе зелене гілля, але вони не помітили нас, поки ми спокійно сиділи під деревом японської мушмули.

      Мавпи впевнено пострибали по верхівках дерев до стрімчака, великі самці вели за собою матерів із дітьми, що висіли під їхніми животам, а зграя підлітків стрибала за ними.

      Вони досягли верхніх гілок велетенської дикої смоковниці, однієї з тих, чиє коріння й стовбур заглиблювалися у вертикальну стіну червоної скелі, а зелене гілля розпростерлося на півсотні футів над землею – і там вони зникли.

      То було дивовижне явище, шістдесят мавп зібралися на дереві й раптом швидко зникли, аж поки в гіллі не лишилося анічогісінько зайвого. Жодної мавпи не залишилося на дереві.

      – Куди вони поділися? – прошепотіла Саллі. – Побігли на вершину пагорба?

      – Ні, я так не думаю. – Я обернувся до неї й радісно усміхнувся. – Думаю, ми знайшли те, що шукали, Сал. Думаю, це воно і є, але ліпше зачекаймо, коли мавпи повернуться.

      Через