Сонячний Птах. Уилбур Смит

Саллі. – Справді хочеться.

      – Я знаю. Я почуваю себе так само.

      – Але ж фотографія. Хай їй біс, але щось на ній таки було. Ти не думаєш, що йому просто заманулося пожартувати з нами?

      – Ні, – я похитав головою. – Ло так не вчинив би. Він був у стані не меншого ентузіазму, ніж ми.

      – Тоді що ти скажеш про фотографію?

      – Я не знаю. Це, либонь, певний різновид оптичної ілюзії. Можливо, тінь від пагорба або від хмари.

      – Але ж ті лінії! – запротестувала вона. – Вони симетричні й мають геометричну форму.

      – Світло може витворяти дивні трюки, Сал, – сказав я. – Згадай, що цю фотографію знято о шостій годині вечора, майже на заході сонця. Низьке сонце, що відкидає тіні, – воно може подарувати тобі будь-який ефект.

      – Думаю, мені ніколи не доводилося переживати більшого розчарування.

      Вона справді мала такий вигляд, ніби ось-ось розплачеться, і я підійшов до неї й сором’язливо обняв її за плечі своєю довгою рукою.

      – Пробач мені, – сказав я.

      Вона скривила гримасу й підставила губи для поцілунку.

      – Ой! – сказала вона нарешті. – Докторе Кейзин, ви любитель пофліртувати!

      – Ти ще нічого не бачила.

      – Я бачила забагато. – Вона лагідно відсторонилася. – Ходімо, Бене. Повернімося до табору, покиньмо ці пагорби. Можливо, там уже щось є.

      Ми плентали, долаючи спеку. Нам і тут траплялися квіти, і я помітив бджіл, які діловито залазили між пелюстками, а їхні задні лапки були густо обліплені жовтим пилком. Ми натрапили на місце, де недавні дощі вирили неглибокий рів, хоч слідів вологи не залишилося. Я спустився на дно рову й обстежив сліди каменю та землі, які вийшли на поверхню. За три фути від поверхні камінці були заокруглені й відшліфовані водою.

      – Схоже, твій здогад правильний, Сал, – сказав я. Підібравши кілька камінців, я знайшов двійчату мушлю молюска у шматку напівсформованого пісковику. – Це підтверджує принаймні частину нашої теорії. Колись тут було дно озера – поглянь.

      Сал нетерпляче спустилася до мене.

      – Що це?

      – Різновид unionidae, африканська мідія з тих, що живуть у прісній воді.

      – Мені хотілося б, щоб ти знайшов щось трохи цікавіше.

      І вона впустила давню мушлю на пісок.

      – І мені також, – погодився з нею я, вибираючись із рову.

      Мене виправдовує лише те, що мій мозок був затуманений глибоким розчаруванням і недавнім фізичним збудженням, яке я пережив із Саллі. Зазвичай я не поводжуся так недбало з науковими зразками. І не пропускаю повз увагу аж чотири натяки, які я мав протягом години. Ми пішли звідти, навіть не обернувшись.

      Табір був уже розбитий і надійно працював, коли приплентали Саллі і я, спітнілі й покриті пилюкою, і сіли обідати консервованою шинкою та віндхукським пивом.

      – Щось довідалися? – запитав Лорен, і ми водночас похитали головами, підіймаючи кухлі з пивом.

      – Тепле! – сказала Саллі з огидою, покуштувавши пиво.

      – Кухар