Сонячний Птах. Уилбур Смит

виконаний поворот, що в нас із Саллі лише злегка підігнулися коліна, коли навалилася сила тяжіння.

      Лорен вирівняв літак і протягом трьох хвилин летів на одному рівні, повторюючи наш курс. Я нишком поглянув на обличчя Саллі. Очі в неї світилися, й вона розчервонілася від збудження – дивилася вперед у непроникний морок.

      Лорен знову зробив крутий поворот і вийшов із нього, полетівши назад нашим попереднім курсом і спрямувавши ніс літака вниз. Але це вже був не обережний політ із піднятими закрилками й напівувімкненим дроселем. Лорен летів відважно й швидко. Саллі схопила мене за руку. Я був наляканий і сердитий на них обох, я був надто старий для таких дитячих ігор, але я стиснув її руку у відповідь. Більше для власного заспокоєння.

      – Господи, Ло, – вихопилося в мене, – обережніше!

      Але ніхто не звернув на мене уваги. Роджер наче вмерз у сидіння, учепившись руками в підлокітники, дивлячись уперед. Лорен був оманливо розслаблений за панелями управління, ведучи літак назустріч смертельній небезпеці, а Саллі, хай вона буде проклята, широко всміхалася і трималася за мою закрижанілу руку, як дитина тримається за руку батька на американських гірках.

      Несподівано ми потрапили в дощ, його перлові струмені та змійки розсипалися на округлому вітровому склі. Я знову спробував запротестувати, але мій голос застряв десь у пересохлому горлі. Тепер за вікнами літака завивав вітер. Він налітав на блискуче тіло «ліра», і його крила торохтіли. Я мав таке відчуття, що от-от заплачу. Я не хотів помирати. Учора це було б добре, але не після вчорашньої ночі!

      Але, перш ніж я усвідомив свої рефлекси, Лорен побачив землю й нарешті зупинив зниження літака. З легким тремтінням, яке м’яко притиснуло Саллі й мене одне до одного, літак збільшив свою відстань від землі.

      Враження від такого маневру було жахливішим за сліпе падіння крізь простір. Темні, окутані туманом, розмиті обриси наземних чагарів майже доторкалися до кінчиків наших крил, а попереду крізь дощ і туман бовваніло випадкове баобабове дерево, й Лорен доклав усіх зусиль, щоб перекинути літак над його жадібно наставленим гіллям. Минуло кілька секунд, що тривали не менш як життя, раптом брудна завіса дощу і хмар роздерлася, й ми проскочили назовні крізь дірку в погоді.

      Там перед нами, у нас на дорозі, омитий вологим сонячним світлом, стояв бастіон червоних скель.

      То був радше натяк або зблиск червоних скель, що накочувалися на нас, але Лорен поставив літак майже на хвіст, і червоні стрімчаки, здавалося, дряпнули по череву літака, коли ми ковзнули по вершині гребеня й помчали вгору до хмар, долаючи силу тяжіння, яка придавила мене вниз і примусила зігнути ноги в колінах.

      Ніхто не озивався, аж доки ми вилетіли в сонячне світло далеко вгорі. Саллі м’яко вивільнила свою руку з моєї руки, коли Лорен обернувся на сидінні, щоб подивитись на нас. Я помітив із похмурою втіхою, що й він, і Саллі трохи позеленіли від щойно пережитого. Протягом якоїсь миті вони дивились одне на одного. Потім Лорен зареготав.

      – Подивись-но