Князь-варвар. Ігор Макарук

так, Святовид відчув, як сердечний щем жалю розтікся по його грудях. І невідомо було, чи він жалкував за смертю двох юних красунь, одна з яких була рідною сестрою, чи жалкував за молодшим братом, якого вже більше року не бачив. А можливо, жалкував за тим, що двоє із цих трьох безгрішних дітей ростуть, можна сказати, сиротами.

      «Ратимир не захотів миритися зі смертю своєї коханої Родени, пішов у далекі світи, віддає своє життя служінню Великому князю. Великий князь також зрідка згадує про свого нащадка», – зітхнувши, помислив волхв, знову поглянувши спочатку на молодшого Добромира, а тоді на Позвізда.

      – І довго птах Сокіл думав свою думу? – пролунав у кімнаті дитячий голосок Переслава, виводячи Святовида із роздумів.

      – Так, довго думу свою думав Сокіл. Мабуть, проминула велика тьма часу з тієї миті, коли птах Сокіл почав свою думу, – хитнув головою, усміхнувшись дитячому запитанню, заодно збираючи докупи усі думки, які він хотів сьогодні повідати племінникам.

      – А що було далі? Що Сокіл вчинив? Що він надумав? – з непідробною цікавістю запитав тепер уже Позвізд.

      – Що вчинив? – перевівши погляд на великокняжого нащадка, промовив Святовид, радіючи, що малюки проявляють зацікавленість до історії створення нашого світу. – Сокіл зніс золотий жолудь.

      – Золотий жолудь? – чи то здивовано, чи то зачудовано промовив малолітній боярин Добромир Ратимирович.

      – Так, золотий жолудь, – кивнув головою дядько, відчуваючи, як у малюків пробуджується голос крові: «Не дивлячись ні на що, ці діти плоть від плоті нащадки перших людей, які заселили цю споконвічну землю. Вони нашої рідної крові, тієї крові, яку у собі носять усі нащадки прадавньої Оріани».

      – І що сталося з тим золотим жолудем? – щиро дивлячись дядькові у вічі, запитав Позвізд Володимирович.

      – І сталося диво, мої дорогі хлопчики, виросло з того жолудя розкішне й могутнє Першодерево. Це дерево не що інше, як Прадуб, або Дуб-Стародуб.

      – Першодерево. Прадуб. Дуб-Стародуб, – наче усвідомлюючи і уявляючи почуте, прошепотіли по черзі малюки, чомусь переглянувшись між собою, наче переконуючись у правдивості почутого.

      – І дало те дерево плоди. Вони наче зорі розцвіли на його крислатому гіллі, – продовжував мовити волхв Святовид, – то вродили яблука.

      – Яблука? – запитуючи, знову захоплено переглянулися малюки.

      – Саме так, але ті яблука не були простими, то були молодильні яблука, які є плодами невмирущості, – промовив Святовид і зиркнув на старого боярина, який, склавши долоні, також уважно слухав, наче уперше.

      – Молодильні яблука, які є плодами невмирущості, – стиха, собі під ніс прошепотів Добромир молодший.

      – І стало довкола світло й весело. Тоді злетів Сокіл на вершину Першодерева й сказав: «Я створив Вирій. Тут моє місце на віки вічні. Звідси я творитиму Світ».

      Святовид знову зробив паузу, даючи племінникам можливість глибоко усвідомити почуте, щоб їхні