Іловайськ. Розповіді про справжніх людей. Євген Положій

даремно ти тут лежиш, – не розплющуючи очей, він упізнав Нюсю радше через солодкий квітковий аромат парфумів, ніж по голосу. – А якщо б не я прийшла, а сепари? Вони, до речі, знову тебе шукали. Поки їх командир з Олексієм Івановичем розмовляв, троє інших усі палати прошелестіли. Ти ввечері і вночі можеш на поличці спати, ось там, у тому кінці вагона, а вранці і вдень краще тут, унизу. Зрозумів?

      Кабан слухняно мотнув головою і запитав:

      – Сумка?

      – Сумку твою з формою я Жені додому віддала. Залишили тобі лише туалетне приладдя – я підкупила трохи на перші дні, і футболки свіжі в пакеті. У тумбочці лежать. Піднімайся, на процедури час.

      – А що, вже ранок?

      – Одинадцята година.

      – Нічого собі, оце я поспав. А число?

      – 28 серпня.

      Ранками Кабан почував себе значно бадьоріше, ніж удень або увечері. «Якщо тікати звідси, то вранці, годині о шостій-сьомій, поки є сили, щоб до обіду встигнути до своїх». Але як бігти, яким чином? І куди бігти? Де лінія фронту, хоч би умовна, ні Вікуся, ні Нюся сказати не могли, та й пробиратися самому через територію, зайняту сепаратистами, – добровільна здача в полон. Найближче звідси – до російського кордону, двадцять кілометрів, але він наслухався цих історій про українських військових, що потрапили на територію Російської Федерації – там їх заарештовували і саджали у в’язниці або передавали сепаратистам. Так що ні, теж не варіант. На самому світанку, перед тим, як залізти на своє місце, сівши поруч на полку, Кабан хвилини дві розглядав тих, хто переховував його від смерті. У купі, так майстерно створеною Нюсею, лежало семеро небіжчиків у військовій формі – камуфляжні штани, майки, берці, і троє цивільних – двоє чоловіків і одна жінка, літні люди, видно, час їх уже прийшов і померли вони своєю смертю. На сепаратистах Кабан візуально не виявив жодних ознак вогнепальних або осколочних поранень, але тіла вже порозпухали, тому, можливо, отвори стали просто непомітними. У будь-якому разі, померли вони точно не від епідемії. П’яти небіжчикам було на вигляд років по п’ятдесят, не менше. Кабанові вони всі видалися на одне лице, як брати: середнього зросту, худорляві; з характерним передсмертним вищиром, чорними зубами і глибокими ямами в яснах замість зубів, металевими фіксами, зі сплутаним темним, із сивиною, волосся (один, правда, майже лисий). Татуювання на плечах, руках, пальцях – бані церков, якорі, якісь слова, крапки, словом, абракадабра. Шостий – не набагато старший за Кабана, років під сорок, такий же міцний кремезний чоловік зі смоляним чорним волоссям, розвиненою грудною кліткою, м’язистими руками і здоровезними кулаками. Він лежав, закинувши голову, зі спокійним виразом на обличчі, немов спав, ледве прикривши повіки. Створювалося моторошне враження, що він підглядає, і Кабан знайшов у собі сили підійти і перевернути чоловіка обличчям униз. Сьомим виявився зовсім хлопчисько, років тринадцяти-чотирнадцяти, не більше. Кабан спочатку навіть не повірив, що хлопчак –