Іловайськ. Розповіді про справжніх людей. Євген Положій

на рані. З цих старань мало що виходило – небіжчики все одно навалювалися на Кабана, і він, відбиваючись здоровою рукою і ногами від закляклих кінцівок, лише встигав відповідати на запитання Нюсі, зручно йому чи не дуже. Вся ця операція по зведенню сховища з трупів зайняла не більше п’яти хвилин. Утомившись, Кабан лежав на розстеленій на підлозі ковдрі й раз у раз ухилявся від жовтої руки з роздробленим синім нігтем на великому пальці, яка метлялась перед обличчям, і дивувався, як така з вигляду слабка жінка так вправно впоралася з таким непростим завданням.

      – Я ж українська медсестра, я все можу! – усміхнулася Нюся.

      Нарешті, прихований під тілами, він улаштувався, якщо це можна так назвати, зручніше, ліг на правий бік, щоб не турбувати рану, і накрився другою, неабияк порваною, ковдрою, примостивши собі до очей і носа дві дірочки для повітря та огляду. Не видно, правда, було нічогісінько – лише чорні берці, босі бліді ноги і нижню частину вхідних дверей.

      – Довго мені тут лежати? – пробубонів він звідти.

      – Звідки ж я знаю. Я навідаюся, як тільки буде можливість.

      – Ти тільки про мене не забудь, а то зміна закінчиться, підеш додому, а я тут. І коли відкриватимеш, якось озвися. Бо я лежатиму, як труп.

      – У тебе, Сірий, якщо жити хочеш, іншого виходу немає, ніж лежати, як труп. Я гімн України співатиму, хочеш?

      – Краще що-небудь інше.

      – Ну, гаразд, «Океан Ельзи», «Все буде добре-е-е…». А якщо не сама прийду – усяке трапляється, то Кобзона виконаю, «День Победы», наприклад.

      Двері зачинилися, і Кабан залишився в напівтемряві. «Найголовніше – це чимось відволіктися, не наганяти незрозумілих страхів, – роздумував він про своє кепське становище. – І потрібно якось упоратися із запахом, не звертати уваги на нього, бо як зациклишся, то довго не витримаєш».

      Морг у порівнянні з лікарняною палатою мав одну незрівнянну перевагу – тут було безпечно. Останню добу Кабан ні на хвилину не міг розслабитися, спав нервово, епізодами, від чого рана боліла ще більше, незважаючи на димедрол з анальгіном, а тут він відключився за п’ять хвилин. «Тиша, – пригадав він цитату з давнього кіно. – І лише мертві з косами стоять». Розбудив його звук дверей, які відкривали, і гучні владні чоловічі голоси. Він знав їх природу. Такі голоси народжуються у людей, які взяли в руки зброю і стріляють з неї на ураження, саме вона додає їх тембру владного звучання, яке не сплутаєш з жодним іншим звучанням людського голосу. Людина зі зброєю звучить завжди по-особливому. Крізь вузькі просвіти між босими ногами і ногами в берцях Кабан бачив чотири ноги в камуфляжі і дві – в синіх докторських штанях. Усі ноги стояли в отворі дверей і обговорювали небіжчиків.

      – Хто тут знаходиться? Опис є? – запитала людина зі зброєю.

      – Так, є опис. Ось, дивіться, – відповідав голос беззбройний, певно, санітар або лікар у синіх штанях. – Сім комбатантів і троє цивільних осіб.

      – Кого?

      – Комбатантів, учасників бойових дій. Начебто всі ваші, загинули в одному місці, привезли 21-го вранці. Обіцяли