Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати. Кшиштоф Зануссі

інстинкт каже нам, що життя в ненастанному наркотичному сп’янінні – не життя, а омана. Але хіба зобов’язана людина жити виключно правдою? Знов інтуїтивний здогад підказує мені: так, жити ми повинні з повагою до реальності. Але звідки він, цей здогад, з якого джерела походить і що означає? І чи так уже бездоганно ми цієї вказівки дотримуємося, коли страждальцеві, що конає в муках, забезпечуємо крапельницю з морфієм?

      Роздуми про наркотики неминуче ведуть до іншого питання: чи має людина право розпоряджатися своїм життям? Секуляризований світ не засуджує самогубства – то чому ж він мав би забороняти наркоманові вбивати себе повільно? Пристаючи виключно на гуманістичні засновки, ми можемо сказати щось про потребу індивідів (а отже, й людства в цілому) у біологічному виживанні; але ж ми знаємо, що наша планета може обходитися й без людей. Віряни, виховані у християнській традиції, говорять у цьому випадку про природне право, тобто спільні для всіх людей інтуїтивні переконання. Інші, кому ця традиція чужа, сумніваються, чи існує те природне право взагалі. У природничо-науковій, дарвіністській парадигмі мислення є поняття інстинкту, ба навіть наказу збереження виду, захисту власних генів. Можливо, треба вдатися до цього арґументу, щоб раціонально пояснити, чому втеча в галюцинації й повільна смерть організму, викликані постійною присутністю в ньому певних хімічних речовин, є злом. У риториці католицької церкви, зокрема у промовах Івана Павла ІІ, часто подибується згадка про цивілізацію життя, яка рахується з дійсністю, та цивілізацію смерті. Бачачи фізичну і духовну деґрадацію наркоманів, ми можемо на власні очі пересвідчитися, що наркотики – це омана і смерть. А отже, потрібно детальніше зупинитися на омані й замислитись, чи дійсно Істина, Добро і Краса з тріади Аристотеля являють собою абсолютні цінності, – хоча малоймовірно, що ми з нашим людським зором коли-небудь доступимося якогось із цих трьох недосяжних ідеалів.

      Крім того, треба глибше поміркувати й про смерть. Мені до рук потрапив текст албанського письменника-дисидента, який згадує, як у роки диктатури він сидів у в’язниці зі священиком на ім’я Франко, котрого спершу засудили до страти, а згодом помилували і замінили смертний вирок двадцятип’ятирічним ув’язненням. Автор, сам атеїст, здивувався, що священик, бувши людиною, авжеж, віруючою, визнав себе шпигуном на користь Ватикану, щоб таким чином уникнути страти, до якої був засуджений. Письменник питає священика: «Ти ж віриш у Бога, в загробне життя і в рай, до якого ти потрапиш, – чому ж ти підписав брехливе звинувачення? Хіба страта не стала б для тебе найкоротшим шляхом до раю?» – Священик відповів: «Але ж і Христос незадовго до розп’яття молився в Саду Гетсиманськім своєму Отцю, щоб той увільнив його від страждань на хресті». Отець Франко Ілія пережив ув’язнення, згодом у сані архієпископа став душпастирем усіх католиків Албанії і виконував ці обов’язки аж до своєї смерті у 1997 році. Пам’ятаю, колись я з ним побіжно познайомився. Тоді я ще не знав про