Стратегії життя, або Як з’їсти тістечко і далі його мати. Кшиштоф Зануссі

ілюзію, ніби в тому, що ми досі живі, є якась наша заслуга: аякже, ми ж не палимо і стежимо за здоров’ям)? Розмірковуючи про це, ми торкаємось Таємниці, – якщо тільки ми готові пристати на те, що за завісою нерозуміння стоїть Сила і Думка, якій можна довіряти і яка нас випробовує, але не кривдить. Або ж – із позиції невір’я – мусимо визнати, що ми іграшка в руках сліпої долі. У всякому разі, цілком очевидно, що, хоча щось від нас і залежить, усе ж таки більшість речей і подій залишається поза нашим контролем.

      Чи думка ця, навіть у найпохмурішому своєму вияві, у вимірі невір’я, конче мусить нас паралізувати? А може, варто тут процитувати старий єврейський анекдот про чоловіка, який роками благав Бога, щоб Той нарешті зглянувся над ним і дозволив йому виграти в лотерею… аж доки Бог не прогримів розлючено: «Дай Мені нарешті шанс! Купи лотерейний квиток!».

      Хоч і важко судити, скільки всього в житті залежить від нас самих, а скільки від Провидіння та Милості Божої (в очах вірян) чи від сліпого випадку, – купувати лотерейні квитки все ж таки варто. У культурі Заходу, особливо в її англосаксонській версії, де домінує doer – той, хто діє (homo faber), легко впасти в ілюзію, буцімто все залежить від того, що ти зробиш, – і тому питання «Як жити?» перекладають тут «What should I do?». Для людини Сходу не є важливим, що вона зробить, бо все визначене наперед – чи то Богом, чи то сліпою долею. Однак абсолютна покора не передбачена природою людини. Ми кажемо, що кидаємо виклик долі – «і хай буде що буде»; кажемо: «хай Бог помагає». І купуємо час від часу лотерейні квитки, навіть якщо не маємо віри, що якась Сила нам сприяє.

      Знову суперечність. Світ сповнений суперечностей, а ми ж бо – невіддільна частина світу. Тоді чому ж ми не сприймаємо суперечностей? Чому інстинктивно намагаємось їх розплутати? Чому в нашому уявленні про порядок суперечність не має права на існування? Врешті-решт, чи варто братися за Сізіфову працю і відшуковувати порядок? Чи варто й починати – без надії, що вдасться коли-небудь досягти мети?… Я глибоко вірю, що варто.

      Якою є ця мета? Відповідь буде такою ж туманною, як і запитання. Мета – впорядкувати певним чином наші думки, домогтися певного ладу, який ніколи не буде довершеним, та все ж завжди кращий, ніж цілковите безладдя. Порядок, хай і геть недосконалий, – це ліпше, ніж повна його відсутність. Так я вважаю і вірю в це; довести цього я не можу, бо у сфері таких узагальнень не діють жодні правила доказовості. Тож пошлюся на інтуїцію, а вона мені підказує, що людина, життя якої занурене в хаос, людина, сповнена суперечливих почуттів і думок, завжди нещасна. Мало того: такій людині часто загрожує руйнування психіки і безумство. Іноді ми спостерігаємо це у людей, яким не вдається примирити принципи, винесені з батьківського дому, з геть протилежними правилами, які їм довелося для себе відкрити протягом життя. Вони метаються від одного способу мислення до іншого і не знають, що вони насправді полюбляють і чого хочуть. Я вірю, що зусилля, вкладені в ненастанне впорядковування світу наших думок і