Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…. Володимир Єшкілєв

І печиво.

      Жінки знову перезирнулись. «Капітанша» кивнула, Евеліна зникла в дверях.

      Чекати прийшлось довго. Ярковський за цей час устиг випити три філіжанки міцної кави, на цілу коробку зменшити офісні запаси печива та роздивитись абстрактні полотна, якими власник «Адміралу» прикрасив приймальню. В картинах домінували бузкове і фіолетове. Ярковський навіть спробував поспілкуватись з Евеліною про сучасний живопис, але виявилось, що від слів «трансавангард» та «ар-деко» в очах білявки спалахують блискітки переляку. Відтак еспер впав у стан, близький до легкої медитації. Йому вже почало здаватись, що він, наче локатор, приймає потік тоскно-ділового мислення, що лине від «капітанши»; коли двері кабінету відчинились й звідти вийшла струнка брюнетка, одягнена в червоне коктейльне плаття й щось на штиб білого болеро з ускладненого тонким рельєфом атласу, котрий навіть не обізнаному на тканинах Ярковському видався надзвичайно коштовним. Жінка швидким кроком вийшла з приймальної. Ярковському здалось, що погляд, яким «капітанша» провела брюнетку, був дещо розгублений. За секунду володарка приймальної підняла слухавку, кивнула, й дала есперові знак заходити.

      Кабінет Осинського був витриманий у тому ж стилі, що й приймальня. Його господар сидів у кріслі за сріблястим столом, а за його спиною на всю стіну розкинулось не обмежене ані рамою ані багетом живописне панно з гострокутними плямами-мазками бузкового, темно-зеленого і шафранового кольорів. На тлі цього хаосу губилась плюскла фігура у сірому костюмі. Микола Григорович не встав й навіть не підвівся назустріч Ярковському, а на його обличчі застигла недоброзичлива напруга.

      – Добр… – почав було еспер.

      – Хочу вам сказати, Ярковський, – обірвав привітання власник «Адміралу», – що я не розділяю ентузіазму Антея Марковича щодо вашої особи.

      – Тобто, я можу припинити розслідування?

      – Ви слухайте, що я вам кажу. Я сказав, що не розділяю ентузіазму Балтера.

      – І що далі?

      – А далі я буду думати: давати гроші на шаманські експерименти чи не давати.

      – А Балтер дав мені зрозуміти, що питання про фінансування вирішене. Інакше мене б тут не було.

      – Я не делегував Антею Марковичу повноважень розмовляти з вами про гроші.

      – То ви, кажучи по-простому, з’їжджаєте? – еспер кинув оком на двері. Розмова ставала тухлою.

      – Слухайте, Ярковський, ви за кого себе маєте, чоловіче? За генія людства?

      – Боже збав, я не геній. Присісти не запросите?

      – Ви ще у приймальні не насиділись? – Осинський кивнув на монітор, що висів у кутку кабінета. На ньому тьмяніла чорно-біла панорама приймальні, трансльована з камери, що знаходилась, судячи з усього, десь високо над головою секретарки.

      – Я вам дивуюсь, – сказав Ярковський, зручно вмощуючись у кріслі.

      – …?

      – У вас в кабінеті була така чарівна гостя, а ви в той час переймались тим, що якийсь там Ярковський схрумав забагато вашого печива, – він вже почав розуміти,