Це коротке довге життя. Ірина Бондарук

заводі. Григорія вже серед них не було: відпровадили його до Вінниці. Сестри роздали полоненим хліб, картоплю, буряки та сало і повернулися в село. Сало в них було, бо перед тим, як зайшли німці, вони зарізали порося й вівцю, засолили, сховали в ямі й засипали гноєм.

      Люди в селі сиділи в погребах. Вилазили звідти тільки вночі. З першими німцями прийшла й німецька влада. Люди повернулися в хати.

      – Що буде, то й буде. Чекатимемо, – сказав батько.

      На початку війни всіх чоловіків віком від вісімнадцяти до тридцяти років забрали на фронт. Коли німці зібрали всіх людей біля школи й вишикували шеренгами, перекладач сказав:

      – Оберіть собі трьох поліцаїв.

      Тиша. Люди стояли, наче скам’янілі.

      – Оберіть. Якщо не оберете – стрілятимемо кожного п’ятого.

      Селяни мовчали.

      Коли пролунав постріл і з першої шеренги впав сіреньким горбочком хлопчик, намагаючись ухопитися рукою за мамину спідницю, то люди навіть не відразу зрозуміли, що трапилося.

      Мовчанка тривала.

      Аж тут вигукнули старі:

      – Хлопці, виходьте, бо всіх перестріляють!

      Вийшли троє хлопців, не знаючи, хто вони тепер – зрадники чи герої. Вийшли, щоб урятувати рідних людей і бути проклятими в майбутньому. Старшого поліцая німці привезли з собою.

      Олеся з сестрою вдома все розповіли, взяли нові торби й рушили до Вінниці. Ішли по рейках ночами. Нарешті добулись, але Григорія вже вивезли в Польщу. Знову вони роздали все полоненим. Надії на те, що вони зможуть побачити й забрати рідну людину, – тої надії, яка давала їм снагу пішки пройти такий тяжкий шлях, долаючи страх, уже не було. Олеся не плакала: не було сліз.

      Повертатися додому пішки була несила. Умовилися з провідником поїзда, який мав вирушити наступного дня до Полтави. Чоловік звелів їм сховатися в копиці сіна неподалік залізниці, щоб їх ніхто не побачив. Так вони й зробили. А о п’ятій ранку несподівано з’явився німецький солдат і ключкою почав смикати сіно для коней. Смикав з усіх боків, щоб було рівномірно, не поспішав. Іноді ця ключка проходила так близько від тіла, що сестри прощалися з життям. Навіть коли німець пішов, вони ще довго боялися озватись одна до одної. Вилізли ледь живі. Нарешті по них прийшов провідник і забрав їх.

      Доїхали вони до Супрунівки, добрели додому по розкислій під дощами дорозі. Ґрунт вилискував у калюжах, як чорне мастило, засмоктуючи чоботи. Зайшовши в хату, попадали без сили. Трохи відпочивши, посідали коло столу й мовчали. Тільки маленька Любочка бігала від діда до мами, від баби до тітки, залазила на коліна, намагаючись розвеселити, гладила по голові й цілувала в щоки. Завтра треба було йти на роботу в економію.

      Повернулася в село й старша Олесина сестра – Марфа.

      Жінки працювали на кухні, дітей тягали за собою. Німецькі солдати підвозили туди харчі й воду, пригощали дітей шоколадом. Один ходив