Осінні узори. Роман Іваничук

Любо було дивитися на них і бачити в них себе.

      Маленька дівчинка в червоному платтячку покинула відерце з пісочком і несміливо підійшла до мене.

      – Ти хто така?

      – Я сховалася від мами, а…

      Пальчиком водила по моєму коліні.

      – У тебе новий костюм, а мені мама купить нові черевики.

      Простягнула ручку до мого обличчя.

      – Які в тебе вуса! – дотикнулась до вусів і опустила раптом ручку. – В тебе лице мокре, ти плачеш?

      Тоді я схопив її на руки, ніжно пригорнув і поцілував у рожеві запашні щічки.

      – Чия ти?

      – Мамина.

      – А мама де?

      – Там… Я сховалася.

      – Вона знайде тебе?

      – Знайде.

      – А я заберу тебе з собою.

      – І маму забереш?

      Я здивовано глянув на дівчинку й не відповів.

      По алеї швидко йшла молода жінка, оглядалася довкола, кликала:

      – Любко! Любочко!

      Дівчинка шепнула.

      – Сховаймося за кущик.

      Я послухався. Ми приклякнули за густими кущиками бузку й пильно приглядалися. Любка, як мишеня, водила хитрими оченятами за голубим платтям своєї мами, затуляла ротик, щоб не засміятись. Я також приглядався через гребінь галузок до молодої жінки, темноволосої, невисокої, із стурбованим обличчям.

      – Досить бавитися, Любко, обізвися.

      – Мамо, ми тут!

      Усмішка тільки на мить розпогодила стурбоване обличчя жінки.

      – Що ти тут робиш? Ніколи більше не піду в парк з тобою!

      Тоді мала випурхнула гороб’ям і сховала голівку мамі в подолок.

      – Не сердься, ми з дядьком…

      Я обтрушував пісок зі штанів і винувато розводив руками.

      – Пробачте, не встояв перед вашою донечкою.

      Мама розсміялася дзвінким дівочим сміхом.

      – Вона в мене така! – сказала з гордістю. – Ну, пробачте, нам пора додому.

      Я вклонився.

      Любка підбігла до мене.

      – Дядю, а ти не підеш з нами?

      – Любо, як тобі не соромно! – насварила мати. – Іди сюди.

      – Але ж мамо, – серйозно розвела мала руками, – дядько казав, що забере мене з собою.

      Мати підійшла і рвучко взяла дочку за руку. Ревниво, з болем і образою глянула на мене: «Не смійте, не смійте, в мене й так немало горя». Мабуть, саме через це я взяв малу за другу ручку й сказав:

      – Я ж іду з тобою, певно, що так.

      Ми йшли мовчки, тільки Любка щебетала за всіх.

      – Два такі великі черв’ячки, як твій, мамо, мізинний пальчик, були там. Їх горобці з’їдять, правда? Я хотіла сісти на лавочку, а один хлопчик мене зігнав, каже – тато прийде. Такий хитрий! А тоді я побігла, побігла! Мамо, а з пластиліну можна й хлібики ліпити чи тільки ляльки? А дзиґа зіпсувалась, нам дядько направить, правда? А ти казала, мамо, що великі не плачуть, а дядько плакав…

      Мати глянула на мене.

      – Це неправда, – кинув я зніяковіло.

      – Любка ще не вміє говорити неправди.

      – Ні, це просто їй привиділось. Гріло сонце… піт…

      – Так,