Осінні узори. Роман Іваничук

чогось особливого, а приходить – і вражає, і тішить. Коли я отримав Шевченківську премію, то заплакав з радості – ніби від несподіванки.

Зневіра

      Того в мене не було ніколи. Була тривога: чи здійсниться найважливіше, чи здобудемо колись Незалежність, але зневіри не було. Я надто великий оптиміст, щоб зневіритись.

Папір, ручка, записники

      Люблю сірий, м’який папір – на ньому добре писати ручкою. Не кульковою, тільки чорнилом. Записники мають бути в гарній оправі, щоб хотілося розгорнути й зазирнути – а що ж там занотовано? А ручка? Якби хтось подарував мені до дня народження добру ручку, я був би щасливий.

Сонце. Світанки

      Люблю середину літа, коли сонце найвище. Стою на веранді свого будиночка в Наварі й спостерігаю за сонцем, яке ось дійшло до крайньої межі. Така радість була, коли воно котилося нестримно і стало там, над тим комином, над якоюсь сільською хатою… І тоді в мене починається туга. Я знаю, що сонце постоїть там два-три дні й почне відкочуватись. І така в мене туга за сонцем! Знаю, що йде зима, зиму теж люблю, але сонця так мало, а вечори такі довгі… Це несправедливо – наче хтось відбирає в мене сонце…

      Я бував на Заполяр’ї, де сонця немає півроку. Це не для мене. Їздив до брата, коли він там ще жив після таборів. Хотів довго затриматись, щось написати, але не витримав у сумерку, вернувся додому. Коли під’їжджав до Котласа і побачив сонце – не було щасливішої людини.

Вік справді глибокий

      Колись молодим я не міг себе уявити сімдесятилітнім, бо то вік справді глибокий. Я навіть не думав, що до таких літ можна дожити. Тепер не вірю, що маю сімдесят – хоч коли глянути на те, що встиг зробити, то на те треба було багато часу – того не зробиш за кілька літ.

      Але згадаймо слова Шевченка: «Ми восени таки похожі хоч трошечки на образ Божий». Упродовж життя ми зазнаємо поважних змін і втрачаємо свій первісний образ. Під свою осінь людина стає такою, якою вона була задумана Господом, вона в старості гарна – приходить розважливість, мудрість, задумливість і вибачливість. Людина відчуває ту печаль за життям, котре повернути не можна, тож людина стає добрішою, знаю це по собі, бо з того запального крикуна, який у суперечках був нестерпний і вибуховий, я перемінився на толерантного старшого пана. Люблю себе такого, бо то є мій останній образ.

      Найбільшу радість мені приносить праця. Хоч вона страшенно виснажлива, і я, завершуючи кожну свою річ, називаю її останньою: пишіть самі, це затяжко, забагато одному. Але й були такі хвилини, коли я чувся бадьорим і втішеним, мов справжньою любов’ю. Це був «Бузьків огонь», який я написав у думці, йдучи з Коломиї до Трача пішки. Мені згадалася тоді пригода з бузьковим огнем, і поки дійшов до Трача, то знав уже ту новелу напам’ять; я йшов тоді такий піднесений, бо відчув, що писатиму добре. І прийшла потім до мене перша моя слава: про новелу заговорили й читали з естрад.

      Невдалих новел у мене мало, хоча й були невдачі. Але якось новели відійшли, поступились романам. І я втішився романами «Мальви», та чи найбільше «Манускриптом з вулиці Руської»,