Тигролови. Іван Багряний

Як творив Бог світ… Хоча владивостоцький турок, що оце розповідав, приписував цей подвиг Аллахові, але так уже на цім світі ведеться, що кожен до себе гне і свого генія попирає. Тож, за турком, чудо те сотворив Аллах. Але правовірні безвірники і так християни зробили свою корективу…

      Отже, як творив наш Бог мир, то йшов Він із заходу на схід і розселяв по землі, де що треба за планом. Як той сівач, ніс Він у мішку всякої тварі і всякого насіння до лиха і розтикав по землі, що де приходилось, мов за точно опрацьованим промфінпланом небесного комунхоза. Там те, а там те… Так Він ішов і трудився через усю землю. Ішов і сіяв, ішов і сіяв.

      І прийшов Він аж у той край, що грець його й зна де. І зупинився Він на хребті Сіхоте-Аліня – гори такі є. Аж бачить – земля вже скінчилась, а в нього в мішку ще до лиха всього є!

      Дивився, дивився Бог. Вертатись далеко… Так Він узяв та й висипав геть усе з мішка тут.

      – Живи тут!..

      Ну, відтоді і почалось. І поперло. І погнало!

      І таке там сотворилось, що люди довго ще ламатимуть голови, як то могло трапитись, прости Господи! То, я вам скажу, край!!!

      І ніхто йому не годен дати ради. «Хіба тільки турки або запорожці», – мовляв той владивостоцький турок. Чому запорожці? Тому, каже, що так уже заведено на цій землі – як десь нема кому дати ради, то запорожців туди! Або принаймні їхніх нащадків. На Кубань? – Запорожці. На Терек? – Запорожці. Під Петроград? – Запорожці! І тут – теж… Цар Микола, бач, не був дурень, коли напосівся на тих дурних «хахлів». Сам Бог, як творив цей світ, то мав саме їх на увазі. Відтоді так воно вже й ведеться… Будьмо ж!.. А кінчиться хіба аж на нас. Бо на нас тпрру! – де сядеш, там і злізеш… Кельнер! Крем-соди!!!

      Прослухавши лекцію, хлопці запивали її білою; весело цокались, робили додатки до лекції, вставки, редакційні зміни. Було весело, було безтурботно.

      Ось так вони собі розважалися, забувши про все на світі і ні на кого не зважаючи. Майор знову занурився в газету і дочитував уже шосту сторінку, дійшовши до спортивної та іншої всесоюзної хроніки.

      До салон-вагона зайшло двоє в гумових плащах, в елегантних хромових чоботях і в узбецьких – таких модних влітку – тюбетейках. Сіли біля крайнього столика, відкоркували пляшку пива, п’ють. З нудьги блукають очима по салону, придивляються до химерної люстри, прислухаються до сміху і гомону. Дивляться собі на майора, дивляться собі на веселу компанію… Перезираються.

      Потім один встає і підходить до хлопців. Спиняється напроти того, що у френчі й галіфе кольору кави. Якийсь час пильно вдивляється в нього, а тоді в тиші, що запанувала на хвильку, виголошує урочисто:

      – Слєдуйтє за мной!..

      Юнак у френчі ліниво подивився знизу вгору і спокійно взявся знову до пляшки:

      – Пробачте, ви до мене?

      – Так, до вас!

      – Я вас слухаю…

      – Слєдуйтє за мной! – повторила тюбетейка з притиском, засовуючи руку в кишеню.

      – Ого… Чи правильно я вас зрозумів і чи правильно – чи туди ви втрапили?

      – Мовчать! – гримнув нагло гість у тюбетейці.

      Другий