Три листки за вікном. Валерій Шевчук

коханий. – сказала вона. – Цікавить тебе, куди приведуть тебе твої дороги, ха-ха! Чи ж треба тобі те знати? Я тобі ще раз кажу: щасливі дурні про таке не думають.

      Вона лагідно погладила мене по голові, як мати чи сестра. Від тої ласки аж сльози вибилися мені на очі.

      – Печене порося – ось про що я мрію, – сказав регент. – От коли б ти міг купити мені печене порося, то я б тебе помічником регента зробив. Я ж його не відриваючись з'їм.

      – Але чому не хочете вислухати, що кажу я? – спитав я із відчаєм.

      – Тому, що ти поки що не належиш до щасливих дурнів, – вдарила мене по носі кінчиком пальця зелена дівчина. Вона встала й позіхнула потягуючись.

      Я крутнув головою. Переді мною стояло червоне як жар лице корчмаря.

      – А хто платитиме? – спитало воно.

      Я витяг гаманця. Брязнув усім, що в ньому було. Корчмар швидко змітав монети в долоню, начебто злизував їх своїм червоним, як борода, язиком.

      Хтось заспівав. Похитувалися зелені хвилі. Десь далеко хтось когось гукав. Хтось танцював. Стукотів об долівку і хекав, а до горла мені почала підступати нудота. Регент подрімував, клюючи носом. Мені було бридко. «Ось що значить бути п'яним, – подумав гірко я. – Ось що значить приятелювати з зеленим змієм!»

      Хтось затулив мені ззаду долонями очі, і я крутнувся. Зелена дівчина стояла за спиною. Поклала підборіддя мені на плече, і я почув її шепіт:

      – Чи добре тобі зі мною, коханий? Чи добра була пісня, що я її співала?

      – Ні, – сказав я. – Бо ти облудна.

      – Отакої! – засміялася дівчина. – А я так старалася. Може, заспіваєш мені ти?

      Яскраво-червона голова знову вигулькнула переді мною.

      – За себе ти заплатив. А за приятеля?

      – Виклав усі гроші, які мав, – сказав я мужньо і пішов до виходу.

      Але до дверей не дійшов, хоч як вабило мене туди; там – сонце, яскравий день, співає червоний, як корчмар, півень, а тут – дим і погані зелені запахи. Корчмар схопив мене за полу й провис, як собака. Довкола застрибали якісь обличчя.

      – Це що, грають вертеп? – спитав я. – Коли так, давайте!

      – Дам! – сказав регент і вдарив мене в обличчя. – Бо ти повівся, як свиня: повів пригостити, а платити не хочеш!

      Я впав і побачив, як до мене схиляється червона корчмарева голова.

      – Чого тобі? – спитав з тугою я.

      – Гроші, – відказав корчмар.

      – Подивіться там, у кишені.

      – Ті я вже забрав, – сказав корчмар. – Більше не маєш? Я ледве звівся і вийшов надвір. Полоскались у вітрі білі сувої полотна. Не було видно, до чого прив'язані, але затуляли світ, а може, намагалися зловити сонце. «Це як у притчі про Розум, – згадав я. – Але нічого не вийде! Ген, ви, що ловите, – крикнув я, – спіймаєте самих себе!»

      РОЗДІЛ XVIII,

      у якому Турчиновський оповідає про свою нову скруту й нове щастя

      Після того відвідування шинку, любий читальнику, відчував я великий сором, бо вжиття трунків, як я вже казав, противне моїй натурі. Наступного дня мене заслужено вигнали з латинської школи за те, що тягаюсь із схизматиками