Три листки за вікном. Валерій Шевчук

сонній голові лінивою вервечкою, вив'язуючи в мозку інші такі ж мудрощі, доки не затанцювали й не закрутилися, сплітаючись і рвучись. Я заснув здоровим безтурботним сном, яким може спати молодий хлопець, коли його не утяжує нічого й коли він спокійний духом.

      – Агей! – гукнув хтось, – пане господарю, чи не дозволите приєднатися до вас?

      Я розплющився, очі мої на хвилю осліпли від темряви – була вже ніч.

      – А хто будете? – спитав сторожко Рона.

      – Подорожні, пане господарю.

      Якісь люди почали наближатися до возів, і я ледве власного язика не ковтнув: переді мною стояли мої здирці-співподорожани, Семен та Іван.

      – Пане Роно! – гукнув я щосили, торкаючись пальцем грудей одного із них. – Це злодії, грабівники, женіть їх геть!

      – Я нікого не жену геть, – спокійно сказав Іван Рона. – Хочуть, хай ідуть з нами. Я везу залізо!

      З притиском сказав оте «залізо», аж мої здирці перезирнулися.

      – Чи не жовте, пане господарю? – запитав Семен.

      – Чорне, – безпристрасно відповів Рона. Я не відпускав пальця від грудей мого ворога і продовжував переконувати купця.

      – Пане Роно, ці люди ограбували мене; їх у Поповій Горі батожили. Женіть їх, пане господарю, я вас прошу!

      Іван Рона мав незворушне обличчя. Обійшов воза, почіпав колесо, підмазав його з мазниці і припнув ряднину, якою прикривався крам.

      – Але ж, пане Роно, – не вгавав я, – невже спокійно їхатимете із злодіями?

      – Нас п'ятеро, а їх двоє, – сказав Іван Рона, – чого мені їх боятися?

      Був такий спокійний, що мені в серці закололо. Я дужче впер пальця в груди Семена і хотів ще щось сказати, коли ж помітив, що палець мій провалюється. Відсмикнув руку, а мої вороги розреготалися. Тоді я ткнув у груди найближчого до мене кулаком. Кулак вільно пройшов крізь тіло і провис з другого боку. Я злякався: а що, коли вони, мої вороги, і справді не існують? А що, як це тільки мана, що водить мною, а я ще не отямився від того удару по плечі?

      Мене зморозило. Зирнув у небо – там танцювали якісь люди. Гойдалося, наче марево, біле полотно дороги, а по ньому вигецували червоні постаті. Червоні плями стрибали перед моїми очима; завиті в голубі сувої дівчата крутилися, поблискуючи оголеними ногами. Я замружився від сорому. Велетенська хвиля плеснула на мене і забила рота травою. Я виплюнув її, гірко мені стало.

      – Але ж, пане Роно, не можна потурати злочинцям, – сказав я.

      – Хто там оббере, де злочинець, а де ні, – спокійно заперечив Рона. – Ти кажеш, що вони злочинці, а вони – що ти.

      – Злочинець таки він, – сказали, не вагаючись, мої здирці.

      Я заплакав. Сльози котились на землю і спалювали свіжі парості трави.

      – Не вчинив нікому лиха! – мовив надуміру голосно.

      – Це ми не вчинили нікому лиха, – в один голос відгукнулися мої вороги. – А через цього припутня ледве життя не позбулись. Завдяки йому нас бито й вигнано як злочинців.

      «А що, – подумав я, – коли вони не винуваті, а таки я?» Це була страшна в своїй безглуздості думка, але не міг я її викинути з голови.

      – Зараз