Три листки за вікном. Валерій Шевчук

тих свічок згоряють і думки, саме ті, недодумані чи додумати які бракує сили. Натомість очищується мозок, легкий розпач приходить у груди, як човен, і в нього, здається, ясне вітрило. Думки пливуть уже в тому човні, і, хоч тиша величезна навколо, – буря там, туман, і злітають величезні хвилі. Щось стогне і плаче – те, що вмирає, те, що зболене до кінця, – ось як воно буває в житті! Мені лишився тільки цей маленький світлий вогник, який розсіває ніч і в якому вже позгоряли всі нетлі. Тільки він світить мозкові, адже, попри все темне, що мучить людину, вона істота все-таки світляна…

      Мене поставлено перед очі отамана, і той, пильно придивившись до мене, мовив:

      – Щось він мені, товариство, по знаку! А з якого ти, хлопче, краю?

      Й не мав уже найменшої сподіванки визволитися, тому сльози знову сипнули мені на щоки. Страх у кутку корчми розглядав власні вуса і всміхався.

      – З полку Переяславського, – сказав я крізь сльози. – А з містечка Березані.

      – Як, як ти сказав? – поставив супроти мене очі отаман.

      – З Березані, – вже зовсім безнадійно сказав я, вважаючи, що й отаман хоче взяти мене на кпини.

      – А чи не Михайла Турчина, сотника, ти син? Я ледве не захлинувся від плачу й попросив води. Козаки непевно роззирнулися, але отаман наказав дати мені напитися. Мені миттю піднесено горня, і я, дзвонячи об нього зубами, почав заковтувати ту воду. Пив довго, скільки вистачило духу.

      Тоді сказав отаман сотникові й козакам:

      – Ви ж бо самі в його батьківській хаті були: пили і їли, коли йшло військо на турків у степи.

      Він оповів детальніше, як це було. І мені пригадався далекий час, і брязкіт зброї, і те, як записую я кількість провіанту, і вусатий козак; дівки, що виглядають з-за тину; глечик, що хряснув і розпався, коли на нього ненароком сперся той козак; і сині квіти біля нашої хати, аж боляче давитися, такі яскраві; обличчя моєї матері, коли вітала гостей; голоси, що вранці лунко літали над вулицею; старий як світ собака, що ніяк не міг розклепити від сну очей і загавкати на прийд. Батько в козацькій одежі; купчасті хмари над головою, і жовтий дощ сонячного проміння, яке пядало в той день на містечко. Це все було пойняте густим серпанком, майже туманом, бо відтоді спливло немало часу; те минуле для мене перестало існувати, лише інколи, як сплеск весла, – спомин, а також далекий солодкий біль од того спомину і від того, що серпанок застеляє зір, спрямований чи туди, у минуле, яке вже ніколи не постане перед очима без того туманцю, але житиме, доки існуватиму в цьому світі.

      Отож оповідав я козакам та отаманові свою історію, а тон туманець заливав мені очі, і не міг я позбутися м'якого, легкого видива: хати під стріхою, і мати, яка кличе курей Ті котяться, ніби грудки, розкидаючи лапами гарячу білкуряву, а вгорі, аж біля неба, поруч із хмарою, цвіте вишня Сонце заплуталось у неї між гілля, а мені здавалося, що це велика птиця заплуталась у дереві, здоровенна жар-птиця, що її побачивши, пізнав я незбагненний неспокій. Вона заспівала мені – колись я записав оці слова:

      Ген,