Хіба ревуть воли, як ясла повні?. Панас Мирний

хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? – одказав Грицько та й висипав з пазухи голоцюцьків з жовтими заїдами.

      Чіпка подивився на діда, що лежав собі та дрімав, не слухаючи їх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.

      – А куди?… куди!.. – закричав. Та – геп! герлигою по горобенятах… Так кишечки й повискакували…

      – Оце вам жив-жив!.. жив-жив! – гукає Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою…

      Чіпка дивиться то на горобенят, то на діда: чи не скаже чого дід? Дід лежав собі мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!» – подумав Чіпка, та як схопиться… Очі горять, сам труситься…

      – Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще їм голови поскручуємо!..

      Як схопить горобеня, як крутне за головку… Не вспів оком моргнути, – в одній руці зостався тулубець, а в другій – головка.

      – А що – жив! а що – жив!! – кричить Чіпка…

      – А що – жив! а що – жив!.. – вторує за ним Грицько…

      Незабаром горобенят не стало: валялися тільки одні головки та тулубці…

      – От тепер можна й герлигою, – каже Чіпка, взявши герлигу в руки. Грицько й собі за ним. Та зложили горобенят укупу й почали періщити, як снопи молотили… Не зосталось горобенят і сліду: валялося тільки одно м’ясо та кишечки, перебиті, перемішані з землею.

      – Ходім ще драти, – каже Грицько, – там ще є.

      – Ходім, – згоджується Чіпка.

      Та й побігли до верб, один одного випереджаючи.

      – А куди ви? – підвівши голову, питає дід. – Підіть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились… Щоб ще звірюка не заняв…

      Дід знову ліг. Скоро й заснув.

      Хлопці побігли…

      …Швидко вони позавертали овець і, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще більше, ніж сам Грицько надрав. А далі – поскручувавши голови, били герлигами… помісили чисто на гамуз!

      Сонце дедалі все вище та вище підпливало. Перше ж так гарно сяло та гріло, а це вже стало пекти-палити, аж дід прокинувся…

      – Ач, як угріло! – обізвався він, підсуваючи свиту під вербу, в холодок. – Ану, ще понюхаємо та заграємо… Хлопці, видно, десь горобців деруть…

      Дід понюхав.

      – А-а… та й добра ж! – промовив, чхнув – і поліз у торбу за сопілкою.

      Вийняв сопілку, послинив дірочку, свиснув раз, удруге – і зачав «Вівчарика». Гучно-гучно загула сопілка на все поле, немов хто заспівав жалібно; аж ось замира, замира, – тільки сопе… А це зразу, немов опік хто, закричало, завищало – та й стихло… вдруге… втретє… і полився тяжкий плач… Сумно зробилося, важко… Отара посхиляла униз голови, немов слухала того плачу тяжкого… От знову сопілка замовкла. Трохи перегодя тихий регіт крізь сльози стиха веселив поле; далі – дужче… дужче… сльози сохли… регіт замирав… понісся веселий, танцюристий козачок…

      – То дід гра, – каже Чіпка. – Ходім до його!

      – Ходім.

      Побігли.

      – А, мабуть, час, хлопці, й овець напувати! – зустрічає їх дід.

      Хлопці