Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

Братику!.. Про що ж лякаєш

      Словами нас ти хижими й звичаєм?

      Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш,

      Що й так уже душі в собі не маєш?

      О! Як же се Господь із рук поганських

      Тебе ослобонив? А ненька з горя…» —

      «Поганських, навісна? Ні, з християнських!

      Бо не орда була то із-над моря

      Набігла, а свої у башликах татарських». —

      «Як? Що?.. Кажи-бо! Я мов зо сну чую», —

      «Кажу тобі, попаде; повбиралось

      Татарами козацтво. Гната Шую

      Я й знав: бо вже не раз мені траплялось

      Сидіти в нього на коні і в поле

      З ним із села летіть по-запорозьки,

      «Гала! Гала!» – кричать, а я, на горе

      Нещасній матері, прибіг і «коськи»

      Прошусь. Він і продав мене в ясир за море». —

VI

      «Як! Що ти кажеш? Він? Та він же в ченці

      Збирався цілий вік!» —

      «Воно й не шкодить,

      Як биті талярі бряжчать в кишеньці:

      Такий-то й монастир скоріш знаходить». —

      «Так ти оце з неволі вже втікаєш»? —

      «Ні, там-то й воля: там моя домівка.» —

      «О, що ти кажеш! Нащо нас лякаєш?

      Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» —

VII

      «Не накладаю, ні! Бо я між ними

      Немов на світ удруге народився

      І думками про божество святими,

      І правдою без хиби просвітився.

      Аллах один; нема у нього роду.

      Всесилен він, не требує підмоги;

      Цурається мерзенного народу,

      Що оббиває у царів пороги

      І вносить прах земний в небеснії чертоги». —

VIII

      «Коли ти думками святими справді

      Там просвітивсь, то дай же нам зашиту

      Від татарви у нашій рідній хаті,

      Щоб не спліндровано нас, не побито». —

      «О, ні! Нехай джавур горить-палає

      Із ідольством своїм гидким, мізерним;

      Нехай огонь зрадливих пожирає,

      Що роблять кривди праведним, спасенним

      І правовірникам серця возвеселяє»! —

IX

      «Мій братику!..» —

      «Попаде! Нас навіки

      Розділено з тобою. Ся хатина

      Мені сестра й рідня; а ви, каліки

      Умом, чужі мені, немов скотина». —

      «Так хоч хатину пощади святую,

      Де вмерла мати, по тобі журившись»! —

      «Ні, я по-свойому її вшаную:

      Мов дух, перед Аллахом засвітившись,

      Нехай перелетить в обитель неземную!

Х

      Там сльози матері, як Божі зорі,

      Засяють у мене перед очима,

      Як серцем потону в блаженстві, в морі

      Серед утіх, достойних серафима.

      А на землі – земне…

      Моя царице!

      Сідай зо мною на коня-бахмата,

      Полинемо в Стамбул удвох, як птиця.

      Нехай горить стара, мізерна хата:

      Ти матимеш таке, про що тобі й не сниться».

XI

      У попаді в очу позеленіло…

      Дочка, татарин, божники з богами,

      Усе пішло кругом і зашуміло,

      Мов гай густий під бурею-вітрами…

      Кудись вона біжить чи завірюха

      Її