Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

втікати хоче

      При лихій годині.

      Бо докучили вже нашим

      Ниці єзуїти,

      А до гурту їх пристали

      Ще й вовки-уніти.

      Хоч і топлять запорожці

      Клятих супостатів,

      Та аби в них по коморах

      Скрині жакувати.

      Хочуть наші займанщини

      У царя просити,

      Щоб козацтва й жидовини

      В села не впустити[1].

      Позбуваймо всю скотину

      І стару хатину,

      Та втікаймо, покіль цілі,

      У царську країну,

      Бо я бачу, не бувати

      Правді тут між. нами,

      Покіль буде панувати

      Жидова з ляхами.

      А козацтво, хоч з ордою

      Б'ється і воює,

      Її оком позирає,

      Її серцем чує.

      Як дознавсь я про Цоцору,

      Сон мені приснився:

      Що Дніпро під зимню пору

      Широко розлився.

      Ох, розлився не водою,

      Кров'ю він людською,

      І козацтво наше плавле

      По крові з ордою.

      О святії чудотворці!

      Умоліте Бога,

      Щоб ся кров не покропила

      Нашого порога».

      ДУМА ШОСТА

      Не вернувсь Левко з човнами

      На лиман із моря,

      А вже люде дознавали

      На Вкраїні горя.

      Вже кругом палають села,

      Гонять скот, отари…

      Людський плач і голосіннє —

      Під самії хмари.

      Кинувсь піп з дяком у церкву,

      Слізно Бога просять,

      А піддячі не співають,

      Голосно голосять.

      Зачинивсь Господь на небі

      З усіма святими:

      Мабуть, люде прогнівили

      Вчинками лихими.

      Налетіла з Криму буря

      На село щасливе:

      Гумна палять, хати граблять,

      Ясирять, що живе.

      І по-нашому говорять,

      Хвалячи Аллаха,

      Що ясир сей їм дарує

      Лицар-сіромаха[2].

      «Не схотів, – мовляють, – з панством

      Вийти на Цоцору,

      А метнувся на купецтво

      Проти договору.

      І Аллах, защитник правди,

      Покарав невірних:

      Оддав їх нові осади

      В руки правовірних.

      І Аллах, гонитель зради,

      Подав з неба голос:

      Попалив огнем осади

      Ще й на нивах колос.

      І Аллах, помститель кривди,

      Простер з неба руку,

      І пійшли гуртом єхиди

      У ясирну муку.

      Через лютих людоморів

      І благих карає:

      На Цонорі, мов на морі,

      Хляби одверзає.

      Позирнувши в ті безодні,

      Сліпнуть ваші очі,

      Обіймає і хоробрих

      Пополох жіночий.

      І Зулуш, кому в лицарстві

      Рівного немає,

      Головою наше царство,

      Порту прославляє…»[3]

      ДУМА СЬОМА

І

      І чує се немов крізь сон старенька,

      І трусяться у неї руки й ноги.

      Тремтить, як лист, Маруся молоденька,

      Поблідли щоки й губи у небоги.

      «Аллах!

1

Як зайняв цар Олексій Михайлович за Хмельниччини Білу Русь, дак визволені з-під ляхів міщане перш усього просили в царя такого присуду, щоб у городах не жили в них ні жиди, ні козаки. (Читай про се, охочий, в друкованих актах.)

2

Що татаре по-нашому насміхались із нашого люду, про се писав ще в XVI столітті знакомитий колонізатор Фастова, воювник і політик, біскуп київський Юзеф Верещинський.

3

Преславний коронний гетьман Жовковський зветься в турецьких літописях Зулуш. Голову його, стяту на Цоцорі, повішено в Стамбулі під тими ворітьми, що по ним турецьке царство прозвало себе Високою Портою, Блискучою Портою і Щасливими Ворітьми.