Маруся Богуславка. Пантелеймон Куліш

його густого вуса

      Буркотіло слово.

      Звав і він богів із неба

      Против азіатства,

      Та цурався, мов Ереба,

      Бурліїв-козацтва.

      На коханнє ж залицяннє,

      На слова Левкові

      Дав із жінкою в розмові

      Присуд козакові:

І

      «І не турбуй мене,

      І не дратуй мене

      Ти мріями своїми!

      Сі безземельники —

      Чорти-пекельники;

      Пропадемо ми з ними.

ІІ

      З моря вертаються,

      Знов пропиваються,

      Знов ходять без сорочки.

      Хай їх цураються,

      З ними не знаються

      Отецькі чесні дочки.

ІІІ

      Бо за п'янюгами

      Та волоцюгами

      Орда сюди вганяє,

      І не одно у нас

      (Скажемо в добрий час)

      Село від них палає».

      «Я довідався, чого се,

      Козаки охочі

      Пропивають у шинкарки

      Нащадки жіночі,

      І дзижчать, мов злющі оси,

      І гудуть шершнями,

      Будять нас посеред ночі

      Гуком та піснями.

      Знай, моя голубко, лихо

      Та й велике сталось:

      На Цоцорі безголов'є и

      Над панами склалось.

      Кликав пан гетьман коронний

      За Дністро й охочих, —

      Обізвалась купа сивих

      Та підпарубочих;

      А середні загукали,

      Мов базар жіноцький:

      «Нехай знає-пам'ятає

      Ясний пан Жовковський

      Як пани нам на Вільшанці

      Леєстри писали,

      Козаків старих до плуга,

      До коси вертали»…

      «Як же, злющі, одібрали

      Із Цоцори вісті,

      Миттю до коша зібрали

      Тисячу і двісті». —

      «Які ж вісті, мій панотче»? —

      «Дикі, жено мила!

      Розметала нас, мов клоччє,

      Бесурменська сила.

      Стяте голову з гетьмана

      Великорозумну,

      Що всю Русь обороняла

      Та й Ляхву безумну.

      Стято й подано гостинця

      У Стамбул страшного,

      І висить вона в воротях

      У царя гнівного». —

      «Ох, мій Боже»! —

      «Не лякайся:

      Се не все ще горе,

      А ось лихо, що зібрались

      Козаки на море!

      Будуть море пліндрувати,

      Пити да гуляти,

      А нас кляті азіати

      У полон займати.

      Будуть пити, в кобзи грати,

      Здобич прославляти,

      А ми – той Стамбул завзятий

      Бранцями сповняти!

      Вирвавсь я із рук єхидних,

      В хижих єзуїтів,

      Та й попавсь в криваві лапи

      Наших людоїдів.

      Як ті душі погубляють,

      Так сі людське тіло,

      Та ще й дякуй, мов за добре,

      За спасенне діло!

      Подивись, он над ворітьми

      Значка-комишина:

      Се заслужена попівська

      Плата-роківщина.

      Повтикають комишини,

      Ратища по дворах

      Та й шукають на горілку

      Жита по коморах.

      Човнове се в них зоветься…

      Хто