Tattoo. Читання по очах. В’ячеслав Васильченко

мовив офіцер. – Особливо ж – коли тикаєш пальцем у небо. Без фактів це шикарне спалювання часу. Правда, результатів – як мишачих сліз. А! Згадав! Он років п’ять тому на Єреванській таке було… Жінці-слідчому підкинули в сумці голову її викраденого перед цим чоловіка з відрізаним язиком і виколотими очима. Кажуть, то була помста за розслідування справи про чорних трансплантологів. Ось так.

      – Ого! Багато-таки може людина. І дивувати не перестає.

      – Думаю, й не перестане, – сумно сказав полковник. – Є в душі нашій темній іще стільки всього, що не одному розумнику очкастому роботи вистачить. На ціле життя.

      – Влучно, – мовив професор. – Ти, як завжди, мудрий.

      – Не перехвали.

      – Не буду. Ти ж мені ще потрібен.

      – Здогадувався я, – почав удавано плакати Трев[3], – що ти через меркантильність свою зі мною якшаєшся… Але думав, що помилявся. А тепер…

      – Актором, Євгене Миколайовичу, ти завжди був поганим. Казала ж колись незабутня Римма Леопольдівна, що талантів тобі відважено небагато, але юристом станеш непоганим.

      – Помилилася мудра бабуся, – перестав удавати комедіанта Кодаковський. – Я став міліціонером.

      – Та я в курсі. Але – непоганим.

      – Непоганих міліціонерів не буває. Є просто міліціонери. І погані міліціонери. Все. Я сказав.

      – О’кей. Не сперечатимусь… А я в Донецьк зібрався.

      – Я так і думав. Де не посій, там і вродишся.

      – Ти теж не перехвали.

      – Ха! Тебе цим не зіпсуєш. Стиглий гарбуз. Із твердою скоринкою. Але перед поїздкою – забіжи. Деякі контактики підкину. Є там у мене знайомі…

      – Обов’язково.

      – Ну, бувай.

      – Буватиму. Ти теж. Хай здоровиться.

      Лисиця заховав мобільного до чорної сумки. Із написом «ARMANI». Стильний, «метросексуал».

      – Оформляти відрядження? – крізь усмішку подивився на Богдана Бондаренко.

      – А ще які варіанти? – втупився у «шефа» професор.

      – Одружитися з бухгалтером.

      – Тільки відрядження, – закрутив головою Лисиця. – Якби ж він хоч жінкою був…

      – Гаразд, – потягнувся до трубки головред, – зараз передзвоню, щоб готували документи.

      – Дзвони, дуче[4]…

      Бондаренко подивився, але нічого не сказав. Навіть не усміхнувся. Думками він летів уже на Схід. Куди має вирушати Лисиця.

      Розділ 2. Дарунок маорі

      Додому повернувся щасливим власником квитка на завтрашній ранковий «Інтерситі», а також контактів капітана Онищенка О. О. з Петровського РУВС Донецька (підкинув Кодаковський) і донкора «Презумпції» Ігоря Марченка (а це вже «подарунок» від Бондаренка). Проте настрій усе ж таки мав тривожний. Перед дорогою завжди так. Хтозна, як там усе складеться. Поїздочка ж не проста. Чуже далеке місто. Нікого й нічого там не знаєш. Тільки вбивство. Виколоті очі. І таємниця, що стоїть за ними. Гм… «Усе невідоме здається величним»[5]. Хтось дуже мудро

3

«Між собою підлеглі називали Євгена Миколайовича Де Тревіль, Тревіль або, найчастіше, просто Трев. Його невисокий зріст і вміння надійно тримати численне міліцейське військо в сильних руках повністю відповідали безсмертному образу капітана королівських мушкетерів». (Див.: Васильченко В. Притулок для прудкого біса.)

4

Дуче – 1. істор. Титул Беніто Муссоліні як глави уряду Італії та лідера Національної фашистської партії (1922–1945). 2. ірон. Глава авторитарної держави; лідер авторитарної організації; авторитарний керівник.

5

Omne ignotum pro magnifico est (Публій Корнелій Тацит, римський історик).