Вінець Життя. Михайло Нікітін

встигнемо повернутися до настання темряви. До зустрічі. – Роджер.

      – До зустрічі, – задумливо відповіла Мей, оглянувши Роджера зверху вниз.

      Роджер штовхнув мене в машину, сів за кермо, завів двигун і ми швидко поїхали до перехрестя. Він з підвищеною увагою слідкував за рухом у дзеркалі заднього виду, коли ми відїжджали. Я певен, що він точно не спостерігав за авто, які були позаду, а лише на спантеличену Мей, але не думаю, що йому б хотілося зараз обговорювати це. Та, з незрозумілих причин, він сам почав цю розмову:

      – Гадаєш, я закоханий у неї? Так і є. А що? Нам, агентам, не можна кохати? Ми, на твою думку, якісь роботи, нелюди? Так, я кохаю її ще зі школи. Але я впевнений, що такий чоловік, як я, їй точно не пара. Та і взагалі, я себе у дзеркало бачив? Там навіть приблизно не стоїть чоловік її мрії. Звичайно ж їй потрібен підкачений чолов'яга, який буде вказувати їй що вона має робити, а вона лише втиратиме слину та здуватиме з нього порошинки. – Роджер.

      – Та я взагалі нічого не думаю, нам треба вирішувати інші питання, – відповів я.

      У салоні авто повисла пауза. Роджер увімкнув радіо, і ми весь час, доки не доїхали до крамниці, мовчки його слухали. Здається, він засмутився ще більше. Що ж кохання робить з людиною… Мені й досі важко зрозуміти. Та Роджер, на мою думки, страждає не від цього почуття, а лише від власної невпевненості та бездіяльності, бо боїться зробити перший крок.

      Ми летіли вулицями міста, перелаштовуючись з одного ряду в інший. До крамниці необхідно було дістатися якомога швидше. Врешті-решт ми прибули на місце. Двері були відчинені, тож ми моментально увірвалися всередину. Я помітив, що дошка була спустошена, а мапи, які ми ретельно складали вчора ввечері, зникли. До того ж не було там ні Джо, ні Ангели. Роджер швидко дістав свій пістолет та почав оглядати крамницю, підготовлений до будь-яких сюрпризів. Я побіг нагору, щоб забрати мою футболку і разом оглянув все навколо. Коли я піднявся на другий поверх, я побачив, що всі кімнати були перериті. Шафи були вивернуті, а столи розкидані по всій кімнаті. Очевидно, що нещодавно тут була справжня боротьба. Навіть подушки були розірвані на шматки. Все було зруйновано та спустошено. Я неясно міг уявити яка ж сила могла таке влаштувати у цій крамниці.

      Глава 2. Тіні густіщі там, де яскравіше світло.

      Ми з Роджером оглянули всі кімнати у крамниці та все ж таки помітили сліди боротьби. Але зрозуміти що саме тут відбувалося було складно. Речі мої ми не знайшли, дошка пустувала, навколо панував хаос. Ми намагалися знайти бодай щось, що могло б пояснити нам події, які тут розгорталися. Проте, жодного натяку на розгадку цього ребусу не було. Раптом Роджер завмер та вказав мені на якусь річ у кутку кімнати. Коли я пригледівся, то помітив там величезну гаргуллю. Вона величаво висіла на стінці та дивилася на нас спустошеними кам'яними очима. Я здригнувся від жаху. Гаргулля була схожа на монстра з середньовічної казки, прикрашеного моторошними загостреними зубами та довгими загрозливими кігтями.

      – Так, це для Джо привезли з… Детройта… – я.

      Роджер підійшов ближче та побачив, що