Вінець Життя. Михайло Нікітін

й справді не дуже. Як нам все ж так пощастило опинитися саме тут і саме в одному місті. Дай-но мені мапу, яка привела тебе сюди і заразом мою, яка, схоже, нічим не відрізняється від твоєї, – я.

      Вона загадково пішла до сусідньої кімнати та взяла наші мапи зі столу. Поглянувши на них, вона звернула увагу на цікаву деталь: у верхньому правому кутку обидві мапи були помічені дивним знаком. Це був герб, який складався з кількох деталей: круглого дерев'яного щита з зображенням пугача, через одне око якого проходив промінь світла, а інше око дивилося прямо на тебе. Ангела замислилася чому саме на цих мапах був зображений цей герб. Ніхто з нас нічого схожого на нього раніше не бачив, і ми почали уважно роздивлятися мапи. Їх відрізняли цифри у розрахунках координат, які наче щось могли значити. Дивні координати, які ми зрозуміли тільки порівнявши, а коли вже зібрали два числа координат, перенесли їх на мапу, вони вказали нам прямісенько на Дробайл. Виходить на цій мапі від наших міст простягнуті координати до цього міста, щоб можна було за ними відправитись у Дробайл. У самому ж місті, яке ми відкрили, знову вирахували ті самі координати. Тепер вони вказували на віддалену частину міста, десь у парку. На дворі вже сутеніло, тож ми вирішили навідатися туди наступного ранку, а коли прокинеться Джо пояснимо йому що встигли знайти. Можливо, це стане нашим першим кроком у пошуку відповідей. Принаймні, ми маємо шанс розгадати цю таємницю.

      – Дивно, що обидва наші дідусі мали саме ці мапи, – я.

      – Мене більше лякає той факт, що ми опинилися тут не випадково, я так точно. Мама, напередодні мого від'їзду сказала: "Заїдь у Дробайл, тобі там має сподобатися", – Ангела.

      – Мої батьки також порадили мені це місто. Мовляв, якщо вже й починати нове життя, то краще за все саме з Дробайлу. Дали мені цю мапу, а далі, за її вказівками, я доїхав сюди. Водій автобуса, який віз мене, ще довго не тямив, де я взяв той Дробайл і куди взагалі я прямую. Тоді я вирішив, що помилку могли допустити у видавництвах, – я.

      – Як звали твого дідуся? – Ангела.

      – Каспій, а твого? – я.

      – Фердинанд. – Ангела.

      – Стій, що?! Фердинанд? Мій дідусь розповідав мені про нього ще у дитинстві. Він казав, що у нього був ліпший друг, з яким вони багато часу провели разом, про їхні пригоди… – я.

      – Про те, як вони намагалися подолати величезне військо духів в будинку біля… – Ангела.

      – Моря? – я.

      – Так, саме там. – Ангела.

      – Виходить, що вони не вигадували ці історії, а розповідали нам про своє реальне життя? – я.

      – Мені терміново треба написати лист батькам. На горищі будинку, в скрині, залишилися старі речі дідуся. Можливо, вони зможуть надіслати їх мені поштою, – Ангела.

      Вона побігла за папером та ручкою. Я підійшов до дошки та перемалював на неї герб, відмітив його ще однією лінією та виписав поряд імена наших дідусів. І додав підпис: "Хто вони?"

      Ангела повернулася та сіла за написання листа, а я продовжив розмірковувати та паралельно