Сині етюди. Микола Хвильовий

зливи й ніяк не думають ховатись під навісами домиків.

      – Чудесно, – говорю я й булькаю в теплі калюжі. Юліян Шпол, автор комедії «Катіна любов або будівельна пропаганда», мовчки за мною: я завжди забігаю вперед. Весь він як мокре курча, і – дивно! – з його капелюшка тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:

      – Сьогодні моє любиме число – 13. Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути?

      – Очевидно, зустрінемо професора Канашкіна, – серйозно відповідає мій приятель.

      І дійсно: в кав'ярні пока до нас підходить названий професор, і підходить з такою, знаєте, усмішкою, ніби він допіру наївся карамелі. Він нас вітає, робить нам кніксен та кілька компліментів, розповідає щось про критичну оглоблю й тут же читає нам свій науковий труд під такою назвою: «Що таке липа, як так трапляється, що професорська кафедра раптом стає липова, що таке, нарешті, липовий професор, його роль в марксистському суспільстві, а також про соціальне коріння богемських ухилів серед наших іспанських письменників».

      – Чудесно! – говорю я, похлопавши Канашкіна по плечу й узявшись двома пальцями за його піджачну петельку. – Чудесно! Ти подаєш великі надії, і я певний, що суспільство на слідуючий рік обере тебе членом свого парламенту.

      – Ну що ви! – червоніє мій професор. – Я зовсім не припускаю, щоб моя робота мала такі несподівані наслідки.

      Але ми – я й Юлія Шпол – стоїмо на свойому: мовляв, без бляхи тут не обійдеться, мовляв, на слідуючий рік ми вже саме Канашкіна будемо обирати, мовляв, він же знає, що в цьому році ми таки зуміли провести кількох своїх кандидатів.

      – Дякую, дуже дякую! – говорить професор, і ми виходимо з ним на вулицю.

      Нас зустрічає та сама тропічна злива. Я запевняю, що «Три мушкетери» написав несамовитий Ринальдо Ринальдіні, а професор Канашкін запевняє, що цей твір не належить перу «письменника Ринальдо Ринальдіні, а належить перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав під псевдонімом Дюма[1]. Тоді до нас підходить Олесь Досвітній[2] і каже:

      – Драстуйте, товариші! Драстуйте й ви, професоре Канашкін!

      – Драстуй! – говоримо ми й ловимо язиками краплі теплої тропічної зливи.

      Олесь Досвітній інформує, що він допіру скінчив свій новий твір під такою назвою: «Собор Паризької Богоматері». Вищеназваний професор виймає олівець і записує: «Олесь Слісаренко написав удосвіта новий твір «Собор Паризької Богоматері». Потім до нас підходить відомий панфутурист Семенко й одразу ж починає ображати мене дотепами й лаяти за французькі фрази, що я їх вживав у своїх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, і таким чином виявляється, що я творив свідоме французьке парикмахерство. Тоді беру «Зустріч трьох» і питаю:

      – А що значить NР, що стоїть над кожним твоїм віршем у цьому збірнику?

      – Як що? – каже Семенко. – Це значить – кінська сила!

      – Боже мій! – скрикнув я. – Таж кінська сила має зовсім інше позначення.

      Панфутурист нічого не відповів, і таким чином виявилось, що він творив несвідоме латинське парикмахерство.

      Юліян Шпол зареготав. Семенко зблід і пішов до Красної гостиниці. Ми його не затримували, як і професора Канашкіна.

      Нарешті підійшли до Держвидаву. Там ми обтрусились від дощу й зустріли ще кількох творців читанок[3]. До Держвидаву мусив зайти сьогодні якийсь начальник, і тому в одній кімнаті пахло репейним маслом – саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lарра. В кімнаті Аркадія Любченка, автора «Буремної путі», кількох талановитих оповідань і не закінченого ще роману, до нас підійшов Пилипенко, автор «Байківниці» й закінченого роману «Малоросія», і каже до мене:

      – А в цьому році вашого прізвища в держвидавівському календарі не буде.

      – Під рубрикою «історичні події»? – питаю я.

      – І під рубрикою, і без рубрики! Ніяк не буде!

      – Та невже? – кажу я й сідаю до столу, щоб трохи поплакати. І я плачу гіркими слізьми. Тоді Пилипенко, Юліян Шпол і Олесь Досвітній[4] починають утішати мене. Але як утішити? Я говорю крізь сльози:

      – За що? За що? – І, вийнявши з кишені жменю підсмаженого насіння, вибираю гарбузові кабачки й з смаком лузаю гарбузові кабачки[5].

      Нарешті, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената – Раїси Азарх. Вона зустрічає нас милою усмішкою.

      – А… – говорить Раїса Азарх. – Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!

      Вона мені пропонує перевидати мої твори під назвою «Твори». Я, звичайно, відмовляюсь. Словом, я проти. Вона – за. Я проти! Вона – за! Виявляється також, що за і мої приятелі, як от Аркадій Любченко. Тоді я погоджуюсь, і ми складаємо умову.

      …І от умову складено. Я знову перечитую свої оповідання[6] і сідаю писати «вступну

1

Батько.

2

Переступає через калюжу.

3

«Папа рєжєт, мама клєіт».

4

Як і Аркадій Любченко.

5

Мовляв, «за що? за що?».

6

До речі, страшенно нудно перечитувати.