Катерина. Дарина Гнатко

зітхнула.

      – Що Всевишній дасть, те й буде. Та ти йди вже, не заважай мені, не люблю я чоловіків у себе під ногами.

      Назар повернув аж почорніле від хвилювання лице й наткнувся поглядом на матір. Примруживши свої карі материнські очі, він процідив скрізь зуби:

      – Моліться, мамо, щоб Домна зосталася живою. Інакше не буде у вас більше старшого сина.

      Мальчиха зблідла, ухопившись широкою долонею за серце, але змовчала, з болем дивлячись на сина. Назар же нічого більш не промовив, повільно попрямував до дверей, та Лаврінівна зупинила його:

      – Дітей візьми, – прошепотіла вона й одразу ж спохмурніла, бо на лаві протяжно застогнала Домна. Назар напруживсь, усім своїм виглядом показуючи, що йти не хоче. – Йди, йди, не барись, – прикрикнула на нього баба, й він нехотя поплентав з хати, забравши на руки двох менших діток, які все плакали й плакали.

      У хаті відразу зробилося тихо, як у церкві під час відправи, тільки слабеньке хникання Микитки порушувало ту тишу. Захолонувши, припавши щокою до одвірка, Катерина мовчки стояла біля дверей, дивлячись на те, як баба Лаврінівна оглядає Домну, хмурить довгасте лице й щось сердито шепоче під носа.

      – Що там із нею, бабусю? – нарешті не витримала цієї напруженої тиші Ярина. – Дитинча…

      – Утратила вона своє дитинча, видно, добре вдарилась об землю, – важко зітхнула баба Лаврінівна. – Нічого тут вже не подієш. Мене інше непокоїть. Кровотеча в неї сильна, як би не померла, – прошепотіла бабця, й темними очима швидко скинула на застиглу Мальчиху. Потім глянула на Катерину. – Біжи, доню, наноси води та затопи піч, щось уже зробимо.

      Катерина, як була, у мокрій сорочці, кинулась надвір до коромисла та відер, пошепки благаючи Бога врятувати Домну.

      Біда темними крилами оповила вбоге обійстя Гната Малька. Тихо було та незвично. Діти вже не бігали й не гралися галасливо, немов ті налякані пташенята, вони сиділи на призьбі та визиралися великими заплаканими оченятами. Баба Лаврінівна пробула в них до пізнього вечора й таки спинила кровотечу в Домни. Проте та була така слабка та квола, що похмурий і боязкий вираз ніяк не сходив із темних очей баби.

      На Назара страшно було глянути. Серце краялось Катерині, коли бачила вона, як він, нещасний і засмучений, недвижимо сидить на призьбі. Трішки ожив Назар лиш тоді, як Лаврінівна вийшла з хати й уже повільно почалапала додому. Він скочив із призьби, мов осами пожалений, і кинувся в сіни, а за ним сирітливими курчатками побігли діти. Катерина ж тільки зітхнула й пішла за ворота заганять вередливого півня. Той квоктав і вперто тікав до сусідського тину, допоки Катерина не розлютилась та не вхопила товстого кілка. Вона підняла руку й хотіла жбурнути його в кущ пишної рожевої троянди, за яким сховався капосний півень, як її зупинив тихий голос, що почувся зовсім поряд.

      – На добривечір тобі, Катруню!

      Катерина опустила руку з кілком і повільно обернулась. Перед нею в темно-рожевому