Катерина. Дарина Гнатко

головою на відчинені двері до хати, з яких лунали високі жіночі голоси.

      Катерина налякано відсахнулась.

      – Ні. Як я можу… незручно якось…

      – Яке там незручно? Ти ж майже нареченою йому була.

      Малько зітхнув.

      – Ярина правду каже, доню. Іди.

      Відчуваючи себе вкрай ніяково, Катерина зробила несміливий крок до порога. І люди, які стояли біля дверей, ураз розступилися перед нею, пропускаючи до хати, пропускаючи в ту напівтемряву, з якої тягнуло солодкуватим духом ладану, де чувся плач та лунали молитви.

      Ледь переставляючи ноги, Катерина, мов уві сні, ступила до хати Галушків, тієї хати, у яку б мала ввійти дружиною Миколи, а входила не знати ким. І не нареченою, й не вдовою. Із сонця в хаті було майже поночі, й вона трохи не впала, чудернацько перечепившись на порозі, – не відразу уздріла домовину, що стояла посеред великої світлиці, та людей, які оточили цей сумний, останній дім Миколин. Та спливла якась мить, і вона побачила й дядька Василя, й тітку Наталку, яка майже лежала на домовині, перекрикуючи гірким плачем оксамитовий голос батюшки Софронія.

      – Упокой, Господи, душу раба Твого, – високим голосом завів огрядний дяк Мелетій.

      Батюшка махнув кадилом.

      – Об убієнном рабє Божієм Ніколає Господу помолімся, – протягнув він співуче своїм могутнім голосом, і Мелетій відгукнувся:

      – Господи, помилуй!

      Тітка Наталка заридала голосніше, й Катерина відчула, як запаморочилось у неї в голові чи то від задушливого повітря світлиці, наповненого запахом ладану та ще чогось, незрозумілого та солодкувато-нудотного, чи то від хвилювання. Хотілось розвернутися та втекти, аби не чути надривних криків згорьованої тітки Наталки, аби не бачити знову нерухомого блідого лиця Миколи, зовсім на себе не схожого.

      Проковтнувши слину, що мала якийсь гіркий присмак, Катерина повільно пройшла до домовини. Змусила себе поглянути на лице Миколи під вінчиком і здригнулася. Воно вже не було таким, як того жахливого дня на підводі. До блідості додалося щось інше, землянисто-жовте та страшне. Такими самими жовтими були й руки, що лежали перехрещені на білій святковій сорочці, білина якої тільки підкреслювала ту страшну землисту жовтяницю мертвого тіла.

      Катерина похитнулась.

      Невже цей суворий мовчазний незнайомець зі страшним лицем, блідо-синьою ниткою рота, гострим довгим носом та впалими, темними щоками і є її Микола?

      Тітка Наталка, немов відчувши щось, угледівши щось на нерухомому лиці сина, раптом різко підняла голову й гостро поглянула на Катерину. Її крик стихнув, а разом із ним стихнув і пронизливо-жалібний голос батюшки. Катерина чомусь злякалася цієї тиші, а ще більше сірих пронизливих очей тітки Наталки – неначе його, Миколиних, таких схожих. Неначе сам Микола глянув на неї в цю мить очима матері, глянув із-за тієї межі, що тепер навіки між ними.

      Тітка Наталка простягнула до неї слабку руку.

      – Катеринко, доню, – простогнала вона, закліпавши очима. І не було в очах