Катерина. Дарина Гнатко

на батька. Чорнявий, з худим, виснаженим лицем, на якому похмуро мерехтіли темно-сірі очі та чорніли вуса, Гнат Малько, певне, колись був досить привабливим козаком, та роки й тяжке життя глибокими зморшками перекреслили ту його колишню вроду, загасивши вогонь у його очах, зробивши їх похмурими та стихлими. Суворий рот його майже не знав усмішок, і Катерина вже навіть не пам’ятала, коли бачила батька усміхненим.

      – Катрусечко, – знову повторив Малько, торкаючись її руки. – Доню, чи не захворіла ти?

      Катерина хитнула головою.

      – Ні, тату, я не хвора.

      – Тоді чому стоїш тут, сумно похилившись?

      – А не весело мені, тату.

      – Чом не весело?

      Катерина знову поглянула на батька, й в її золотаво-зелених очах промайнула надія, пробилась скрізь сумнів, надія на його батьківську любов, яка, можливо, ще залишилась, вижила в задушливих обіймах Килини, залишився ще той батьківський жаль, що допоможе йому зрозуміти.

      – Чи зрозумієте ви мене, тату? – прошепотіла вона, відчуваючи, як міцнішає в ній та надія.

      Гнат зітхнув.

      – А ти скажи мені, дитино.

      – Здається, почала я закохуватись, тату, сама не втямлю як, але відкривається моє серце для кохання, від того й сумую.

      Батько мовчав, і Катерина, наважившись кинути на нього оком, побачила, що він нахмурив брови.

      – Твоя мати казала мені щось про пана сотника, – нарешті вимовив він, і Катерина вся аж затрусилася від того, що він зове мачуху матір’ю. Ніколи, й нехай їй буде від того непробачний гріх, не зможе вона назвати цю жінку мамою. – То його ти до серця маєш?

      – Ні, тату, ні!

      – То кого ж тоді?

      Катерина опустила очі.

      – Миколу Галушку.

      Гнат іще спохмурнів.

      – Того рудого пустуна? Та що з нього візьмеш? Тільки й знає, що дівчат і молодиць рудим своїм волоссям дражнити…

      – Неправда ваша, тату, – гарячкувато заперечила Катерина. – Микола не такий уже й пустун! Обіцявся він мені, що сьогодні по обіді старостів пришле… – прошепотіла вона останні слова й опустила голову.

      А батько мовчав, роздивляючись уважно її ледь почервоніле лице, й Катерина відчувала, що ось саме зараз, у цю хвилину, важиться її доля й саме зараз вона має все зробити, аби вирвати щастя своє з жадібних пазурів мачухи… Немов силою якою недовідомою спонукана, кинулась вона до батька, вхопила руку його суху та мозолисту й заговорила швидко-швидко:

      – Благаю вас, таточку, не губіть життя мого молодого! Заради пам’яті матінки, якщо вона вам дорога і якщо ви хоч трішки любили її, дозвольте мені побратися з Миколою, а не з сотником. Я ненавиджу його, не можу бачити, чи розумієте ви це, тату?

      Малько зітхнув.

      – Розумію.

      – То…

      Він хитнув головою на хату.

      – Іди, приберись у хаті, негоже нам старостів неприбраною хатою зустрічати. А потім витягнеш рушники з материнської скрині, вони тебе нарешті дочекались.

      Катерина