Жінкам на кораблі не місце. Сергій Віталійович Кондратов

здається період. Незалежно від того, як швидко все пролітає. Такий от парадокс.

      Перевірив залишки моїх пожитків, що вдалося зберегти після нерівної боротьби з британськими авіалініями. Пара шкарпеток, шорти і документи. Зненацька майнула думка, що це взагалі ВСІ мої речі. Повертатися  все одно немає куди, а все, що купив за період вимушеного вигнання із власної країни було в тій валізі.

      Я потер втомлені очі, намагаючись відігнати відчуття, що дивлюся на невмілий ремейк серіалу про містера Біна, де талановитого актора замінили на справжнього ідіота. І навіть не смішного ідіота – а такого, чиє існування намагаєшся ігнорувати, коли пощастить сісти поруч в метро.

      Маленьке жовте таксі під’їхало до головного входу. Без зайвих роздумів підбіг до автомобіля:

      – Чи можна дістатися до Порту Еверглейдс за годину?

      – Теоретично чи практично? – питає таксист з сильним латиноамериканським акцентом.

      – За гроші, – нервую я. – Так що?

      Він викрутив радіо майже в нуль і уважно поглянув на мене. Якісь адвокати по нещасних випадках так і не встигли пояснити, як вони врятують моє життя.

      – Куди так поспішаєш, аміго?

      – За годину потрібно бути на круїзному лайнері.

      – Де саме?

      – Порт Еверглейдс.

      Таксист хитро ошкірився.

      – Добре, аміго, але за годину в інший кінець Нью-Йорка … це буде коштувати не мало.

      – Скільки?

      Він указав на невелику чорну коробочку на його панелі.

      – Приблизно скільки?

      – Доларів сто п’ятдесят.

      Пауза. Я безпомічно кинув погляд на таксометр, потім у чесні очі таксиста, у свій гаманець і, нарешті, на годинник.  58 хвилин до  запланованого відплиття. Все передбачало біду.

      – Поїхали, – відповів я і скочив на переднє сидіння.

      Таксі влетіло у велику рухливу вулицю, проскочуючи крізь наповнений втраченими можливостями лабіринт міста. Я споглядав у вікно, занурений у свої думки. Атмосфера Нью-Йорка просочувалась у вікно, створюючи непереборне відчуття серіальних декорацій. Я тут уперше, а готовий побитися об заклад, що вже гуляв цими вулицями, бачив ці пожежні сходи, натикався на ці червоні гідранти, підставляв руку, аби відчути теплоту пару, що валить з люків і провулків, тисячі провулків, на яких відбувається все на світі: від початку любовних історій до чийогось персонального фільму жахів.

      Водій час від часу косився на мене з легкою усмішкою.

      – Рушаєш у подорож? – через декілька хвилин перервав він тишу. Ми як раз виїхали на центральні вулиці Нью-Йорка. За вікном показались скляні висотки, які всі бачили вже мільйони разів, навіть якщо ніколи тут і не були. Я дістав телефон і почав знімати.

      – На роботу. Працюю на лайнері.

      – Моряк?

      – Та так, тільки назва. Буфе стюарт.

      Таксист тільки задумливо кивнув.

      – Щось типу офіціанта, – пояснив я.

      – І як, гарна робота?

      – Є свої плюси. Аж два.