Жінкам на кораблі не місце. Сергій Віталійович Кондратов

поки чекаю, починаю замислюватись, наскільки сильно хочу потрапити на той корабель. Та і взагалі, куди я хочу потрапити…

      – У мене питання: чи повинен я буду щось платити за пропущений рейс? – питаю у нового знайомого з італійським акцентом по іншу сторону континенту.

       Драматична пауза.  Нутром відчувається напруження, що випромінюють його працюючі транзистори. Часом дуже важко віриться, шо ці емейли і телефонні розмови я справді веду із живими людьми, а не з високорозвиненим штучним інтелектом, на розробку якого кампанія кинула черговим індусам чергові декілька мільйонів, а зараз не тестує на дешевій робочій силі.

      Поки чекав відповіді, кінетоскоп у моїй голові на підвищеній швидкості програвав мої пригоди в якості нелегала в Лондоні. Ось я тиняюсь лондонськими вулицями в пошуках притулку, ось мене всього такого підозрілого помічає поліція, після чого йде сцена погоні в кращих традиціях Скубі-Ду, швидкий перехід, у якому перед моїм здивованим обличчям прокочуючись зачиняються ґратчасті двері тюремної камери. І ось мені вже й притулку шукати на треба. На найближчий час у мене і дах над головою, і безкоштовна їжа тричі на день.  Так собі картина. В топ-100 IMDB точно не пробʼється.

      Звичайно, все було б не так. І я це розумію. Але коли фантазія вже розігралась, зупинити кіномарафон надзвичайно важко.

      – Ні-і-і… нічого платити не потрібно.

      Я видихнув.

      Квитки на наступні рейси прийшли за півгодини. Два квитки у тому самому напрямку з декількагодинним інтервалом. Щоб уже без варіантів залишитись. І ось дванадцять годин опісля сірі очі американського прикордонника, наповнені сумішшю цікавості і втоми, шукають мою суть на сторінках найважливішого аркуша паперу в моєму житті.

      – Будь ласка, за мною, – каже він, виходячи з-за стійки. Ми йдемо в дальній, майже непомітний куток аеропорту. За білими як і стіна дверима заховалась невелика кімнатка, обставлена рядами світлих дерев’яних стільців, які наче мігрують разом зі мною прямо з класу російської мови. Клас я особливо ніколи не любив, як і персону, що його вела – а як любити людину, з чийого рота постійно лунає прямо протилежне всьому, що коли-небудь знав і вірив. Особливо, коли ти цього не просиш і до освітньої функції в твоєму житті відношення має суто нульове, якщо не відʼємне. Хоча щось я таки дізнався: кількість прочитаних книг не обовʼязково зробить тебе людиною розумною. Навіть адекватною не зробить.

      Але світлі деревʼяні стільці, столи та інше начиння  мені все ж таки подобалось, цього не відняти. Все ж краще масивних зелених виродків, за якими мучились ще вивчаючи «велику справу Леніна» і, можливо, будуть мучитись вивчаючи російсько-українську війну.

      Чотири рівні ряди стільців, скляна стінка і троє офіцерів, що сидять за високою стійкою, відділяли нас від світу американської мрії. Оглянувшись, я помітив ще трьох нещасних: жінка, що тихо плакала, та два чоловіки. Кожен з них зайняв своє місце в кутках кімнати.

      Людина по той бік скляного кордону поманила мене рукою.

      – Ваша