Бот. Ґуаякільський парадокс. Максим Кидрук

ви дуже мені допомогли!

      – Радий чути. На все добре, – у динаміку залунали короткі гудки.

      Відразу телефонувати вона не стала. Спочатку, не випускаючи телефону, схилилася над клавіатурою, відкрила Google й у рядку запитів набрала Grootfontein. Швидко пробігла очима дві перші статті, переглянула кілька фотографій. Ґрутфонтейн виявився невеликим, напіваграрним, вічно заллятим сонячним сяйвом містечком на північному заході Намібії з населенням 24 тисячі жителів.

      Лаура зиркнула на папірець із записаним номером і почала натискати на кнопки. Після сьомого чи восьмого гудка їй із гідністю, без поспіху відповіли:

      – Алло.

      – Доброго дня, пане! Я говоритиму англійською?

      – Ja, мефрау, – неквапливий співрозмовник почав відповідати на африкаансі, проте до кінця фрази виправився та перейшов на англійську: – Я вас слухаю.

      – Моє ім’я Лаура Дюпре. Чи можу я поговорити з Ріно Хедхантером?

      Із трубки долинуло театральне покашлювання, після чого чоловік невпевнено уточнив:

      – Вам потрібен преподобний Ріно Ґроббелаар?

      – Ні, ні! Я шукаю не препо… – Лаура затнулася. Вкотре згадала, що п’ять із лишком років тому, впродовж атакамської кризи, жодного разу не чула справжнього прізвища Ріно. Ґевал, що називав себе Хедхантером, цілком міг бути Ґроббелааром. Але преподобний? Нісенітниця! Співрозмовник цього, певна річ, не бачив, проте її кругле обличчя витягнулося. – Я перепрошую, як-як ви сказали?

      – Я погано розчув прізвище, що ви назвали. Можу покликати преподобного Ріно Ґроббелаара, якщо це той, кого ви…

      – Преподобного?

      – Ja, мефрау.

      Востаннє вона бачилася з Ріно на початку вересня 2009-го. Відтоді минуло п’ять років і чотири місяці. Теоретично – якраз достатньо, щоб закінчити духовний коледж і отримати бакалавра чи навіть магістра з теології.

      Теоретично.

      «Здуріти можна».

      – У вас справді немає інших Ріно?

      – Запевню вас – ні, немає, мефрау.

      – Ну, тоді кличте Ґроббелаара.

      – Зачекайте хвилинку.

      Спливло три чи чотири хвилини, перш ніж у трубці пролунало:

      – Преподобний Ґроббелаар слухає.

      Лаурі вистачило першого почутого складу, щоб упізнати рокітливий грудний голос велетня.

      – Ріно? – ім’я злетіло з її уст радше зойком, аніж вигуком.

      У трубці зашурхотіло. Велетень не відповів. Лаура притиснула трубку до вуха, намагаючись за скрипучим шемранням завад угадати реакцію колишнього найманця.

      – Ріно, це ти?

      – Так, – нарешті озвався він. Останні сумніви розвіялись – то був Ріно Хедхантер.

      – Це я – Лаура. Пам’ятаєш мене? Лаура Дюпре, психіатр. Пустеля Атакама, «NGF Lab», серпень дві тисячі дев…

      – Я впізнав тебе, Лауро, – слова прогуркотіли, наче валуни схилом урвища, але початкова стримана привітність зникла.

      Лаура не зважала, тішачись із того, що змогла так легко відшукати Хедхантера:

      – Чудово! Як ти? Що ти робиш у католицькій місії у Ґруп… Ґруд…

      – Ґрутфонтейні.

      – Байдуже.