Тому, що ти є. Дара Корній

вранці дівчатам! Ох, ця прикра звичка робити все навпаки! Лесик реве від болю, падає навколішки перед Оксаною, сльози водоспадом заливають очі. Оксана незворушно забирає з рук хлопця, що корчиться в конвульсіях, окуляри й шепоче йому на вухо, та вже надто голосно:

      – Я з тобою, друже, ще не закінчила. Завтра добесідуємо.

      Тоді, ніби нічого не трапилося, віддає переляканому новенькому окуляри.

      – Бери. Вони тебе більше не зачеплять. Обіцяю! Як тебе звати?

      – Сашко!

      – Я Оксана.

      Тоді мала спокійно повертається до гурту дівчат, до гри.

      – Десь тут була подоляночка… – ллється пісня.

      Біля сітчастої загорожі, яка відділяє територію дитсадка від міського парку, стоїть усміхнений сивочолий дідусь із розкішними довгими білими вусами та задоволено всміхається. Поруч до його ніг тулиться безпородний пес. Старий нахиляється, гладить собаку по голові.

      – Бачиш, Семаргле, вони зустрілися. Поки що нам нічого тут робити.

      Шестирічний Сашко поглядає розгублено то на свої окуляри, то на старого із собакою. Здивовано стенає плечима і йде дивитися, як дівчата граються в «Подоляночку».

      Наступного дня Оксаниного тата покликали до завідувачки. Тато для годиться посварив свою улюбленицю, пошпетив, а мамі на вулиці тихцем – та Сашко підслухав – не без гордощів повідомив:

      – У неї загострене відчуття справедливості, як і в мене… Нічого не вдієш.

      Сашко знав: батько пишається донькою.

      Оксана таки довела розмову з Лесиком до кінця, як і обіцяла. Вона ніколи не кидала слів на вітер. Змусила вибачитися перед Сашком усю компанію. Сашка в садку більше ніхто не кривдив.

      А з Оксаною вони стали друзями.

      Так, Оксана завжди була такою. Для неї не існувало відтінків кольорів у вчинках чи стосунках: або чорне, або біле.

      – Вогонь дівка, – казала його бабуся.

      «Ні, не вогонь, – думав Сашко. – Ватра. Така не тільки попекти може, така й спалить!»

      Усі десять шкільних років він носив Оксанин портфель. Це найменше, що міг для неї тоді зробити. Сашко чекав на дівчину вранці недалечко від будинку, спеціально робив гак для цього. Ховався за дубом, а коли Оксана проходила поруч, чекав іще кілька секунд, щоб вона відійшла на надцять метрів. І лише тоді радісно наздоганяв її: «Привіт, Оксано! Можна?» Оксана безжурно перекладала йому в руку свою сумку. Отак вони, безтурботно розмовляючи, ішли до школи. Найчастіше говорила Оксана, а Сашко, здається, був лише тямущими вухами для неї. Обох це влаштовувало.

      Одного разу – це було в сьомому класі – Вітько з паралельного класу випередив Сашка на якихось три метри:

      – Привіт, Оксано! Допомогти портфель нести?

      Вітько аж змарнів весь, вичавлюючи із себе по звуку слова. Було помітно, що важко дається хлопцеві сказане. Знаючи непередбачувану вдачу дівчини, розхвилювався не на жарт.

      Оксана на мить завмерла. Здивовано зміряла Вітька з ніг до голови й випалила:

      – Не варто! У мене вже є вірний Санчо Панса.

      Вітька, звичайно,