Тому, що ти є. Дара Корній

конях», чи то пак кабріолетах, обирають зазвичай принцес, а коли й попелюшок, то юних. З приходом в життя Олександра активної журналістки Ксенії, здавалося, усе зміниться. Сашко на мить повірив у свою щасливу зірку. Сподівався, що трапиться диво, мов у приказці: «Притерпиться, то й пригорнеться», а згодом і «Перемелеться – буде борошно». Не перемололося.

      Компроміси, ті кляті компроміси. Надто часто ти йдеш на них. З начальством, з родичами, з колегами на роботі, урешті – із сумлінням. Однак бувають випадки, коли компроміс неможливий. І тоді несе тебе течія все далі й далі від примарного щастя. Дружина навідріз відмовлялася перебиратися в надто спокійний районний центр – як вона казала, «до дідька в зуби» – на постійне мешкання. Манірна паняночка, зірка обласної журналістики. Ні, вона робила чесні спроби пересилити себе. Чи то потуги були не дуже відчайдушними, чи то Сашко не сильно старався, однак через півроку Ксеня втекла. Її кар’єра, друзі, батьки, обов’язки, театри, виставки, балет, звичне богемне оточення – усе залишалося у великому місті. А тут? Примарне щастя? Хтозна, що з нього може зродитися. Чи не пустоцвіт? Спочатку Ксеня чемно навідувала чоловіка раз на тиждень, згодом – раз на місяць, відмовки звичні: відрядження, купа роботи й усе таке. Сашко намагався навідуватися частіше, але як можна перейти прірву, якщо немає й линви в руках, щоб її здолати? Через півроку отримав повістку до суду. Розлучення. Ні, воно не стало ані гірким, ані болючим. Очікуваним! Обоє з полегшенням зітхнули. Залишилися друзями та й зараз частенько спілкуються з Ксенею по телефону. Її все-таки помітили, і жінка перебралася до Києва. Веде одне з отих дурнуватих шоу типу «що ви їли із середи на п’ятницю» – то Ксеня так жартує – на якомусь із літерних каналів. СТБ, НТА чи НТБ – Сашко завше їх плутає.

      Бабуся робила відчайдушні спроби одружити онука ще раз, із місцевою панянкою: наречених удосталь. Однак Сашко стояв, мов мур. Досить експериментів! Для чого комусь безвинному ламати життя? Удома все нагадувало про Оксану. Сни, дерева в парку, річка. Примарність своєї фобії бачив на кожному кроці, бо залишався одержимим нею. От і сьогоднішній сон. Інколи думав: чи не втекти світ за очі від видива, того марення, що зветься Оксаною? Та буденність усе ніяк не відпускала: робота, пацієнти, немічна бабуся, обов’язки. Знав, що то він спеціально вишукує причини, щоб залишитися. А коли хочеш їх відшукати, вони легко знаходяться.

      Олександр Петрович дивиться на своє відображення у вікні. Скляне свічадо витворене лампою денного світла й ранковими сутінками за вікном. Початок зими, а по калюжах під ногами, голизні землі, сірості світу та тому печальному настрою, у якому перебуває всенький світ, і не скажеш. От і сни та спогади приходять із минулого такі щемливі, що й прокидатися не хочеться. Він пригадує сьогоднішній сон і всміхається.

      – Десь тут була подоляночка! Десь тут була молодесенька…

      Дитячий садочок… Маленька Оксанка з дівчатками грається в «Подоляночку». Раптом з-під старої груші долинає хлоп’ячий регіт і чиєсь гірке схлипування. Оксана, розірвавши коло,