Тому, що ти є. Дара Корній

– у Владика грандіозні успіхи. У нього високі життєві орієнтири та пріоритети й прекрасні гени. А то вельми важлива річ, мушу зауважити. – Сигізмунд Владиславович, схоже, забувся на мить, де він зараз перебуває, і почувався, наче на лекції. – Звісно, наречена нашого сина має бути під стать йому – високоосвічена, ерудована, високоморальна, зі шляхетної аристократичної родини. Певна річ, що від претенденток відбою немає. Та зараз не про це. Отож усе вкупі має витворити певну збалансовану будівлю особистості. Тут я цілком згоден із Фрейдом: «Людина отримує спадковість і оточення як будівельний матеріал для формування будівлі особистості, проте в архітектурному рішенні відображається і власний стиль». Отут у нашого сина все гаразд – і з генами, і з вишуканим оточенням, і з власним стилем.

      «Еге ж, зваблені та покинуті дівчата, суперстиль, тьху ти!» – промайнула в голові юнки бунтарська думка.

      Дівчина, очевидно, зробила свої великі очі ще більшими, тому що професор поперхнувся чаєм і голосно закашлявся.

      Отут Оксана врешті знайшла нагоду й утрутилася в монолог поважного чоловіка. Вона, здається, нарешті все втямила. Це не Поліна – жирафа, це вона тупа кретинка, сидить, розвісивши вуха, чай п’є.

      – Сигізмунде Владиславовичу! Мені це відомо. Можливо, не все, однак майже все. Разом зі мною в групі вчиться ваша сусідка Маргарита Власенко. Ви уявити собі не можете, якими балакучими бувають дівчата. А втім, суті справи це не змінює. Правда ж? – Оксана рішуче встає з-за столу, мить думає й додає: – Я не домагаюся вашого сина й ніколи не домагалася. Не журіться, будь ласка, і так не переймайтесь. Усе в нього буде гаразд: і перспективи, і далекосяжні плани, і наречена з його достойного кола з достойними генами, ви ж самі кажете, що від претенденток відбою нема. Владислав мені не подобається, як це не дивно звучить, запевняю вас. Можете спати спокійно й дружині своїй перекажіть: хай не журиться. У мене, як ви кажете, інші життєві орієнтири та пріоритети, до того ж геть паскудне «архітектурне рішення». Хм, гени та оточення підвели, вишуканості замало. Можна було мене й не кликати. Достатньо лише навести довідки у вашої секретарки Полінки, та завжди все про всіх знає. Дякую за чай. – Оксана робить паузу, згадує мармизу задаваки Поліни й не втримується: – Хоча я просила кави.

      Дівчина робить крок у бік дверей і раптово затинається на півслові: «До поба…» Старий професор зачинає плакати.

      Усе виявилося не так, як вона почула. Владислав, схоже, направду закохався, тому що закинув навчання, науку, батьків, спорт, цілими днями ходив за Оксаною, мов сновида, а вночі не спав, бринькав на гітарі. Ірена Георгіївна терпляче чекала, коли це все врешті закінчиться. Бо то не вперше в сина таке потьмарення, що поробиш: творча натура, переповнення серця емоціями. Минув місяць, два, три, і це не проходило. Хлопчик геть очманів, став потайний, зажурений, грубіянив матері, а вона ж у нього всю душу вклала. Тож Ірена Георгіївна закономірно почала вимагати, щоб чоловік відрахував нестерпну дівку з університету,