Сердечна терапія. Міла Іванцова

Але жінка все не відходила від машини. Блимнув і згас вогник запальнички, затліла цигарка. Яна шморгнула носом і глянула на годинник − було п’ять хвилин по сьомій. Дама біля машини не надто скидалася на людину у відчаї. Жінка, що потребує допомоги, мабуть, бігла б сюди без запізнень. Звісно, якщо б сподівалася, що тут їй чимось зарадять.

      Яна знизала плечима, знову подумала про гарячий душ та теплу ковдру і дала собі ще десять хвилин на чекання, щоб опісля з чистим сумлінням іти додому. За вікном вогник недопалка описав дугу і впав на землю. Жіночий силует у світлому вбранні повільно рушив до хвіртки дитячого садка. Яна втомлено зітхнула. А за хвилину в двері кабінету постукали.

      Все-таки це була вона, нова відвідувачка. Скептично скрививши губи і не приховуючи здивування, вона роздивлялася з порога скромний інтер’єр кабінету «психотерапевта» і саму господарку цієї дивної творчої майстерні.

      – Чай будете? − спитала Яна замість вітання.

      Власне, дама теж не віталась і не знайомилась, а лише якось зверхньо дивилася навколо і виглядала дуже втомленою, хоч і була добре вдягнена, причесана й нафарбована.

      – Ви − Яна? − уточнила вона, знімаючи шкіряні рукавички.

      – Так. Як мені звертатися до вас?

      Дама на мить замислилася, поправила волосся і промовила:

      – Антоніна. По батькові не обов’язково. Ми довго жили за кордоном, я так звикла.

      Яна кивнула, підвелася, увімкнула електрочайник на сусідньому столі, показала рукою на вішалку біля дверей:

      – Можете повісити пальто, у нас не холодно.

      Відвідувачка зняла світле кашемірове пальто з пухнастим коміром, залишившись у брючному костюмі шоколадного кольору, і ще раз озирнулася довкола. Її увагу привернула експозиція плетених браслетів на стіні. Вона на мить затрималася, дивлячись на різнокольорові вироби, простягнула пальто до гачка, але промахнулася, пальто впало додолу, в кишені приглушено дзенькнули ключі. Це не викликало у власниці жодних емоцій, вона, мов уві сні, подивилася на нього, нахилила голову вбік, знизала плечима і присіла до пальта. Потім, не підводячись, озирнулася на Яну, котра мовчки спостерігала цю сцену.

      – Ви думаєте, наша розмова може щось змінити в моєму житті?

      – Хто знає? − відповіла Яна.

      Антоніна взяла пальто, підвелася, повісила його на гачок.

      – Віра Павлівна вас хвалила. Але я не думала, що ви… Що ви така молода.

      – А якби я була стара, це було б приємніше? − всміхнулася Яна.

      Відвідувачка гмикнула, теж усміхнулася, тріпнула головою, махнула рукою і сказала, наче оживши:

      – А кави у вас немає?

      – Є. Розчинна. Але чай кращий.

      – Ну, тоді давайте чай. Палити можна?

      І вона, не дочекавшись відповіді, витягла з кишені пальта цигарки та запальничку.

      – Ну, якщо без цього ніяк, − промовила Яна, − то доведеться відкрити кватирку.

      – Доведеться відкрити кватирку, − ніби