Пасербки восьмої заповіді. Генри Лайон Олди

розв’язав принесений гаман, і на стіл потекли жовті блискучі кружечки.

      – Непогано, – оцінив Джош, із професійною спритністю вивуджуючи з купи монет великий рубін. – Місяць гуляти можна.

      – А ти хлопець теж не промах, – визнав Грижа, шанобливо погладжуючи бокасту вазу. – Не думав, не думав… По-моєму, одне одного варте.

      Можливо, ваза коштувала більше, ніж видобуток Грижі, але в Джозефа був чудовий настрій, і він не хотів сперечатися.

      – То що, нічия?

      – Мабуть, що так! – Арчибальд Шварц, уславлений домушник, першим подав Джозефові руку.

      – А тепер – усіх пригощаю! – гукнув він, коли відгули привітання приятелів, і їх із Джошем перестали обіймати та ляскати по спинах.

      – МИ пригощаємо! – підняв догори палець Джош.

      Грижа схвально кивнув.

* * *

      Займався світанок, коли Джозеф непевною ходою повертався до себе. У голові добряче шуміло, перед очима плавали сп’янілі фізіономії, пики горілчаних братів, Арчибальд, який присягався вічно дружити, розкидані по столі порожні глечики та миски, у вухах пронизливо верещала шинкарська скрипка… Погуляли на славу! Він довів цим віденським самохвалам, чого вартий справжній майстер! Тепер…

      Що «тепер», Джош відразу забув – таке воно було неважливе. Важливо було добратися до помешкання, що він винаймав, упасти на ліжко і заснути. Джозефові смертельно хотілося спати. Він уже майже спав, марно намагаючись попасти ключем у замок, і тільки якийсь спогад усе ще не давав спокою, усе ще проривався в плутані думки. Коли триклятий замок нарешті клацнув, Джошеві раптом пощастило схопити за хвіст цей вислизаючий спогад.

      Марта!

      Струнка дівоча постать у хвилях місячного світла.

      Марта!..

      Загадкова компаньйонка баронеси Айсендорф.

      Та, котра всупереч будь-якій логіці не тільки не здійняла тривоги, але ще й допомогла йому – злодієві.

      Марта…

      З цією думкою Джош і заснув.

* * *

      Вони зустрілися через тиждень, в опері.

      Це сталося, здається, випадково, але ні Джозеф, ні Марта не вірили у випадковості; утім, не вірили вони й у Провидіння.

      Вони просто зустрілися.

      – Як ваш заклад, пане Джозеф?

      – Дякую, пані Марто, все вийшло якнайкраще. У нас із Арчибальдом склалася нічия, і тепер він у мені душі не чує.

      Розмовляли рідною підгальскою говіркою, тому могли не побоюватися стороннього вуха.

      – І що, ви тепер працюєте разом?

      – О ні! – розреготався Джозеф, уявивши себе в ролі напарника Грижі. – Все-таки в мене інший підхід до… роботи. Ось, – і він якимсь невловимим жестом, спритний штукар, витяг звідкись (Марті здалося, що прямо з повітря) гаптований золотом гаманець, продемонстрував його Марті й недбало кинув на підлогу.

      – Пробачте, пане, то не ви впустили?

      Літній сивочолий бюргер не знав, як і дякувати, а Марта ледь стримувала регіт.

      – Та ви просто віртуоз, пане Джозеф!

      – Дякую за комплімент, пані Марто, але не варто про це…

      – Ну