Пасербки восьмої заповіді. Генри Лайон Олди

за освітленими вікнами, намагався визначити: у якій кімнаті може бути колекція, котра його цікавить? Джозефові здавалося, що йому майже поталанило; в усякому разі, потрібна кімната містилася, очевидно, у північному крилі будинку, найпевніше, на другому поверсі. Для себе Джош відзначив кілька придатних вікон і прикинув, у який бік йому треба буде рухатися.

      Більше за такий короткий час годі було довідатися, і Джозеф вирішив покластися на щастя та власну спритність. Обчистити будинок, що поринув у сон, навряд чи буде складніше, ніж кишені перехожого.

      Хвіртка, як і минулого разу, відчинилася тихо, і Джош летючою тінню ковзнув до чорного ходу. Біля дверей завмер, прислухався. Усе спокійно. Ніч прозора й умиротворена, мов скромна наречена біля вівтаря, що опустила очі долу та чекає, коли залишиться нарешті з нареченим наодинці, і той зможе взяти її.

      Порівняння, яке спало на думку, дуже сподобалося Мовчану. Він глибоко зітхнув, одним порухом витяг з рукава вузький ніж, який легко вислизнув йому на долоню, акуратно підчепив ним гачок і, не виймаючи леза зі щілини, тихенько повів руку вниз – щоб гачок не дзвякнув.

      Не дзвякнув.

      Двері ледь чутно рипнули й відчинилися. Джош плавно причинив їх за собою. Трохи постояв, звикаючи до темряви. Він прихопив із собою потайну лампу, але вдаватися до неї без особливої потреби не хотів. Намацав відкинутий гачок, безшумно поставив його на місце – якщо комусь заманеться серед ночі перевірити запори, щоб нічого не запідозрив.

      Сходи він устиг мигцем роздивитися ще коли відкривав двері, тож тепер попрямував до них, перед кожним кроком обмацуючи підлогу ногою в м’якому замшевому чоботі.

      Ось і сходинки.

      Нагору.

      Майданчик. Проміжний. Ще вище.

      Другий поверх.

      Тепер – праворуч.

      Ручка наступних дверей, неголосно клацнувши, піддалася, і Джош опинився у величезному коридорі. Тут було помітно світліше – з високих стрілчастих вікон падало примарне місячне світло, яке після чорнильної темряви сходів здалося Джошеві майже сліпучим.

      Він швидко пройшов у кінець коридора, проминувши кілька бічних анфілад, що вели до покоїв барона, баронеси та тієї дивної компаньйонки, про яку згадував Альберт.

      Двері, що цікавили його, теж піддалися легко; тут знову було темно, і лише вузенька місячна смужка вибивалися з-під запнутої штори.

      «Якщо колекція тут, то в такій темряві недовго й перебити половину, а заодно і весь будинок розбудити!» – тривожно подумав Джош-Мовчун, але запалити лампу все одно не зважився. Замість цього він навпомацки рушив до вікна, маючи намір розсунути штори та скористатися природним освітленням, якого йому, напевно, буде цілком достатньо.

      Зненацька рука його наткнулася на щось гладке й опукле; предмет похитнувся, але Джош в останню мить устиг підхопити його й поставити на місце. Ваза! – дійшло до злодія, і він з подвійним полегшенням перевів подих: по-перше, його розрахунки цілковито підтвердилися, а по-друге, він чудово уявляв, якого гуркоту щойно уник. Зачекавши, поки