Знедолені. Виктор Гюго

потай – ніби творив щось лихе. Потай проникав увечері в дім, нечутно підіймався сходами. Який-небудь бідолаха, повертаючись на своє горище, знаходив двері відчиненими, іноді навіть виламаними! Сердега весь холонув: це, певно, злодій побував у його норі! Він заходив до помешкання і бачив на стільці полишену кимось золоту монету. «Злодієм», який проник у дім, виявлявся дядечко Мадлен.

      Він був привітний і сумний. Люди казали: «Ось багатій, а зовсім не гордий. Ось щасливець, а завжди невдоволений».

      Дехто запевняв, ніби навколо нього існує якась таємниця; мовляв, його кімната – то справжня оселя відлюдника з пісковим годинником і черепом та кістьми. Якось кілька молодих жінок, елегантних і лукавих, прийшли до нього й попросили: «Пане мер, покажіть нам у свою оселю. Кажуть, ніби то справжня печера». Він усміхнувся й повів їх до тієї «печери». То була звичайна собі кімната, обставлена простими меблями і обклеєна дешевими шпалерами. Крім двох старовинних срібних свічників на каміні, дами більш нічого цікавого там не помітили.

      Шепотілися також про «величезну суму», яку він тримав у банку Лаффіта з тією умовою, що міг узяти її будь-якої хвилини; казали, ніби пан Мадлен може одного ранку з’явитися до Лаффіта, підписати квитанцію і через десять хвилин забрати свої два-три мільйони з собою. Насправді ті «два-три мільйони», як ми вже згадували, обмежувалися сумою в шістсот тридцять чи шістсот сорок тисяч франків.

      На початку 1821 року газети повідомили про смерть пана Мірієля, діньського єпископа, прозваного «монсеньйор Б’єнвеню», що впокоївся смертю праведника у віці вісімдесяти чотирьох років.

      У газетах не згадувалося про те, що за кілька років перед смертю єпископ осліп і жив щасливий у своїй сліпоті, бо його сестра була поруч із ним.

      Повідомлення про смерть єпископа Діньського передрукувала й місцева газета, що виходила в Монтреї-Приморському. Наступного дня Мадлен з’явився на люди в усьому чорному, з креповою стрічкою на капелюсі.

      В місті помітили цю жалобу, й почалися здогади. Це ніби проливало якесь світло на походження пана Мадлена. Певно, він доводився якимсь родичем небіжчикові. Таке припущення навіть підняло престиж мера в очах обраного товариства Монтрея-Приморського, і якось одна шанована літня дама наважилася спитати в нього:

      – Пане мер, ви, мабуть, родич покійного єпископа Діньського?

      – Ні, добродійко, – відповів він.

      – Але ж ви носите по ньому жалобу, – наполягала дама.

      – В юності я служив лакеєм у їхньому домі.

      Було помічено ще одне. Щоразу, як у місті з’являвся малий савояр, – а вони наймалися тут сажотрусами, – пан мер підкликав хлопця до себе, запитував, як його звуть, і давав йому грошей. Малі савояри розповідали про це один одному, і в Монтреї-Приморському їх побувало досить багато.

      3. Слабкі сполохи на обрії

      З плином часу недоброзичливців ставало усе менше. Спершу проти Мадлена зродилося те загальне почуття неприязні, яке