Шалені шахи. Тимур Литовченко

негайно! Ми, рихтар Адам Кухта, а також кат Матей Зоуфалий, прибули сюди заарештувати і стратити найнебезпечнішого державного злочинця. Нам повідомили, що він ховається у вашому трактирі. Відкрийте, й окрім цього негідника, ми нікого не чіпатимемо! А якщо допоможете нам, то ще й грошенят заробите…

      – А хто мені заплатить?! – поцікавився трактирник.

      – Імперська скарбниця, – відповів війт.[24]

      Злодійкувато озирнувшись на князя Дмитра Федоровича, хазяїн засичав:

      – Представникові імператорської влади я не можу не підкоритися… Атож, я просто зобов’язаний підкоритися!!! Доведеться відкрити…

      – Бреше він усе, не бачити тобі казенних грошей, – відмахнувся Анджей. – Безсовісно бреше!.. Хто відповідає за законність усього того неподобства, що тут і зараз коїться: староста, війт, кат?!

      Але хазяїн трактиру явно вагався.

      – А може, ви все-таки розбійники? – звернувся він до небезпечних постояльців, водночас боязко позираючи на двері.

      – Я – Литовський князь, їду в Рудницький замок на запрошення його світлості пана Яна Амора Тарновського. Чув про такого? – проревів Сангушко.

      Трактирник прикусив язика. Тоді князь видобув зі шкіряного мішечка на поясі десяток золотих монет і тихо зашепотів товстунові на вухо, попутно сунувши гроші йому в руки:

      – Послухай-но, добра людино, допоможи нам вийти звідси непомітно, от і все, чого ми просимо.

      У цей час із вулиці долинула бадьора команда:

      – Налягай!

      Двері жалісливо затріщали. Трактирник з жахом подивився у бік входу, потім тихо зашепотів, пришльопуючи товстими губами:

      – Там, у підвалі, є таємна кімнатка, через неї можна вийти на сусідній двір. Скоріше!..

      Така раптова зміна в поведінці трактирника здалася Анджею підозрілою, однак вибирати не доводилося. Не роздумуючи, князь та охоронець кинулися слідом за ним. Хазяїн же на ходу підхопив і запалив свічковий недогарок, після чого спустився в курний сирий підвал.

      – Он де ваш порятунок, – товстун махнув рукою на маленькі дверцята в стіні. – Там дуже тісно, тому туди увійде тільки хтось один.

      – Ви йдіть, ваша милосте, а я їх тут затримаю, – не роздумуючи, мовив Анджей.

      – Стривай, стривай-но… – почав князь, одразу второпавши, що при наявності виходу в сусідній двір розмір приміщення за дверцятами не має особливого значення. Однак трактирник грубо перебив їх, вигукнувши:

      – Один нехай іде далі, а інший залишиться тут! Ви ж чули, що війт Кухта обіцяв нікого не чіпати?

      – Спасибі тобі! – щиро подякував йому Дмитро Федорович і кинувся в рятівну лазівку. Трактирник спробував зачинити за ним дверцята, однак величезні сильні руки охоронця відіпхнули його убік.

      – Ти, головне, не поспішай, я із князем піду, – пробасив Анджей.

      – Але цей хід не для всіх!..

      – Говори, що хочеш, але я піду з паном. Зрозумів?! – гримнув охоронець.

      – Що ж, як завгодно, як завгодно…

      Двері за Анджеєм миттю зачинилися,

24

Виборний голова магістрату міста, наділеного магдебурзьким правом.