Шалені шахи. Тимур Литовченко

плечима блазень. – Баранові не потрібен привід, щоб буцатися… Беат – це Беат, з нею треба змиритися, як із диким буйством стихії.

      – Замовкни, блазню, ти став прісним – очевидно, розтринькавши найкращі свої дотепи на потіху моєму покійному батькові. Забирайся краще геть і заразом довідайся, чого там хоче ця відьма, – розпорядився його величність.

      Гримлячи бубонцями на комірі пістрявого дурникового вбрання, Станьчик попрямував до виходу з кабінету, але відразу ж ледь не був збитий з ніг ясновельможною депутацією, що складалася з королеви Бони, обох принцес та їхнього численного почту. На чолі процесії неслася розпатлана Беатрис. Розлючені жінки врізнобій кричали щось малозрозуміле про жахливих злочинців і чоловіків-негідників.

      Король на мить розгубився, але відразу набув царственої пози й голосно скомандував:

      – Я вислухаю тільки одну з вас. Вирішуйте швидше, хто говоритиме.

      Ніхто не очікував нічого подібного, тому в кабінеті миттєво настала тиша. Нарешті наперед виступила королева Бона й, обмірковуючи кожне слово, почала проникливу промову:

      – Сину мій і королю, ми вирішили порушити ваш спокій, тому що в довіреному вашій опіці королівстві сталася дуже неприємна подія.

      Король змінив позу. Було видно, що йому цікаво довідатися, через що здійнялася буча.

      – Винний у тяжкому злочині має бути суворо покараний, щоб іншим неповадно було, – прорекла королева.

      – Звісно, покарати зі всією суворістю! Смерть негідникові! – закричали інші жінки. Король підняв руку, закликаючи їх заспокоїтися, і голосно нагадав:

      – Я слухатиму тільки одну матінку… То що ж накоїв цей нещасний?

      – Сину мій і королю, ви ще не довідалися, що накоїв той негідний злочинець, а вже симпатизуєте йому! – обурилася Бона.

      – А ви, ваша величносте, усе розповідаєте про негідника, але досі не сказали, чому так називаєте його.

      – Ваша величносте! Я намагаюся розповісти про те, що в княгині Острозької викрали дочку…

      – Мабуть, це таки справді мерзенний злочинець, – погодився король. – Хто викрав, напевно, невідомо? Що ж, будемо шукати… Це все?

      – До чого ж ви нетерплячі, мій королю! Ім’я викрадача відомо, я навіть назву його…

      – Прекрасно, я зрозумів. Згоден з вами, матінко: злочин у наявності, лиходій відомий. Зараз же зберу сейм, там і вирішимо долю негідника. Все?! – і король підвівся, демонструючи відвідувачкам, що розмову закінчено.

      Жінки зашуміли, подалися вперед, але тепер уже Бона суворо прикрикнула італійською:

      – Smettere!!![22]

      Настала тиша.

      – Ваша величносте, цей негідник не тільки викрав Олену Острозьку, але й обвінчався з нею, не діставши дозволу опікунів. Тобто всупереч їхній волі. Подумайте, о сину мій і королю, всупереч волі опікунів! Ви один із цих опікунів – тобто негідник виступив проти волі вашої величності.

      – Добре, я зрозумів і це, – замислено кивнув Сигізмунд. – Безумовно, і тут мерзотник винний, тому відповість за всією суворістю закону. Але можете нарешті

22

Зупиніться, досить (італ.).