Гра у відрізаний палець. Андрей Курков

у ватнику та спортивних штанях із капшуками на колінах. Перевів погляд на річку перед рибалкою. Знайшов нерухомий поплавець. Підійшов ближче.

      – Клює? – запитав неголосно.

      – Клює, тільки ліниво, – відповів, обернувшись, рибалка. Ніку раптом захотілося просто поговорити. Про що завгодно. Про рибу, про погоду, про життя.

      – Ви місцевий? – запитав він рибалку.

      – Еге ж, тут нагорі живу.

      – А я тільки вчора приїхав…

      – Відпочиваєте?

      – Атож. Тут поруч, у будиночку. Ви не знаєте, де поблизу магазини?

      Рибалка всміхнувся.

      – Навіщо вам магазини, якщо ви сюди приїхали? Гастроном у вас там на території є. Ще кілька магазинів – у Кончі-Заспі, двадцять хвилин пішки. Ви що, не з Києва?

      – Ні, з Таджикистану. Сім’я ще в Саратові, а я поки що сам приїхав. Розгледітися потрібно, квартиру підібрати. Скільки в Києві квартири коштують?

      – По-різному. Однокімнатні – від десяти тисяч доларів.

      – Скільки? – здивувався Нік, і на його обличчі несподівано з’явилася розгубленість. – Чому так дорого? Я он свою трикімнатну в Душанбе за шість тисяч продав.

      Рибалка подивився на Ніка зі співчуттям.

      – А ви що, не дізнавались, які тут ціни? Так, навмання приїхали?

      Нік мовчав. Він раптом зрозумів, що і місцевих грошей у нього немає. Тільки квартирні долари. Він і запитати у Івана Львовича не додумався про гроші, хоча той іще в Душанбе обіцяв «підйомні» на облаштування.

      – Може, кави хочете? – несподівано запропонував рибалка. – Клювання вже не буде, ходімо до нас…

      Поки рибалка змотував снасті, Нік думав про квартиру. Всі його плани на майбутнє в новій країні були передусім пов’язані з добротним житлом. І раптом абсолютно незнайомий чоловік розбив його плани вщент. Зруйнував усе до решти, а тепер кличе випити з ним кави.

      «Але ж це правда, – думав Нік. – Те, що він говорить. Чого йому мене обманювати? Значить, стільки квартири тут і коштують».

      Адже він там, у Душанбе, запитував у Івана Львовича про квартири, про ціни.

      «Не турбуйся! – сказав тоді Іван Львович. – Усе по кишені». По якій кишені? По чиїй?

      – Ну так що, вип’єте кавусі? – Рибалка повторив своє запитання, вже тримаючи в руках бідончик зі спійманим рибним дріб’язком і вудку.

      – Спасибі. Вип’ю.

      Вони піднялися по стежині на пагорб. Увійшли до хвіртки. Пройшли повз старий масивний двоповерховий будинок.

      – Тут моя теща живе, – кивнув на будинок рибалка. – А я собі он побудував.

      Метрів за вісімдесят попереду виріс цегляний триповерховий красень-будинок.

      Нік відразу виповнився заздрістю й пошаною до цього чоловіка.

      – Що, самі побудували? – перепитав.

      – В основному сам. Іноді брав на допомогу то сина, то дядьків із ближніх сіл.

      – Так ви будівельник?

      – Я? – Рибалка посміхнувся. – Ні, я – письменник. Це письменницьке селище, ну як Передєлкіно під