Осінній сезон смертей. Андрій Кокотюха

зиркнула на мене, даючи зрозуміти, що чекає запитань. Проте я мовчав, і вона повела далі:

      – Танька пишалася тим, що була вільною жінкою. Сучасною. Вона чхати хотіла на чоловіків. Одного разу черговому залицяльникові сказала, що вагітна від нього. А тоді з насолодою спостерігала за тим, як хлопець психує, шукаючи ради. Коли вона сказала йому правду, він так зрадів, що навіть не образився на Таньку.

      – А були такі, що ображалися?

      – Повно. Вона легко домагалася примирення, але якось трохи схибила. Один хлопець був напився дуже і хотів її вдарити. Це було в «Зодіаку». Навколо купа народу. Спочатку він виматюкав її, потім підступив до неї з кулаками. Танька не боялася, бо завжди знаходився той, хто ладен був заступитися за неї. Зважувала вона все точно.

      – Як звуть цього хлопця? – ставлячи запитання, я наперед знав відповідь.

      – Не важливо. Слідчому я взагалі про це не розповідала.

      Уявивши собі радість Величка, якби той почув таку інформацію, я задоволено гмикнув.

      – А мені чому розповіла?

      – Не знаю. Навряд чи тобі замовили цей матеріал. Думаю, тобі кортить посприяти встановленню істини.

      – Книжно сказано… Гарно дуже…

      – Я помиляюся?

      Питання зависло в повітрі. Ми знову помовчали. Ніготь сколупнув із тістечка ще шматок глазурі.

      – Ти не думай, що Танька була якоюсь шльондрою. Всі хлопці думають однаково. Хибні й гидкі їхні думки. Доброю людиною була, товариською. Завжди виручала… От тільки нудно жити не хотіла, розумієш?

      – Той хлопець, що хотів її вдарити, точно не міг убити? Вибач, що набридаю, але одна річ – не сказати слідчому, а інша…

      – Не міг!

      Пара за сусіднім столиком обернулася на вигук.

      Алла зашарілась і далі говорила вже півголосом:

      – Визнаю, подумала тоді на нього. Але вбито ще двох дівчат. Я зовсім їх не знала. Таня, думаю, теж. А вбивала одна людина… Тільки… Я ж не для друку це все розповідаю…

      Хочеш знайти злочинця – дізнайся все про жертву. Особи, подібні до вбитої Тетяни, траплялися мені не раз. Про таких розповідають анекдоти, поширюють плітки. І, хай там що, до таких ставляться поблажливо. Тільки не вбивають. Пику натовкти спересердя можуть. Холоднокровно задушити, спланувавши все наперед, – навряд.

      – Ти й далі хочеш писати про це?

      – Ага. Справу цю неодмінно зацитькають рано чи пізно. Тож нехай іще хоч трохи почухаються.

      Про свої особисті інтереси і свої особисті рахунки я вирішив поки що скромно промовчати.

      – Коли будеш писати, подумай про те, що я розповіла. Таня була доброю подругою. Якщо казати про гріхи, то всі ми далеко не святі. – Алла одним махом допила рештки кави. – Я живу в шостій гуртязі. Сорок п’ята кімната. Знаєш, де це?

      – Я в третій жив, коли вчився.

      – Давно це було?

      – Років із триста тому.

      – Стільки не живуть.

      – Як бачиш, не нам вирішувати, скільки кому жити.

      – Буду дзенькати. – Вона підвелася й відсунула стілець. – Ти ж ближче до цих сфер… Тримай мене в курсі, згода?

      Ідучи,