Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей Курков

двох чоловіків, котрі наближаються до нього, привітно махнув рукою.

      Вони втрьох скинули з вантажівки на вкриту сніжком землю кілька десятків чорних сміттєвих мішків, щільно зав’язаних і не дуже важких. Машина поїхала. Адам розв’язав пластиковий мішок, клацнув витягнутою з кишені комбінезона запальничкою та засунув її палаючу всередину мішка. У повітрі запахло паленим папером.

      – Це все нам треба спалити? – спитав Клаудіюс, дивлячись на звалені на землю мішки.

      – Ага.

      – То краще висипати все в купу і…

      – Якщо висипати, то частина згорить, а частина полетить за вітром, – спокійно пояснив Адам. – А наше завдання – щоб усе згоріло.

      – А що це? – поцікавився Клаудіюс.

      – Бухгалтерія, – Адам стенув плечима. – Цифри, літери, печатки…

      – Ага, – кивнув Клаудіюс. – А я думав, що тепер уся бухгалтерія в комп’ютері зберігається!

      – Зазвичай так. Тобто «біла» – в комп’ютері, а «чорна» ось так, на папірцях.

      – «Чорна»? – здивувався Клаудіюс. – В Англії?!

      – А яка різниця: в Англії чи Угорщині?! – усміхнувся білявий Адам. – Глобалізація – штука серйозна! Я в Будапешті барменом працював, то у нас по «чорній» бухгалтерії в тридцять разів більше грошей проходило, ніж по «білій»! Але «чорну» після всіх розрахунків і ділення знищують, а «білу» зберігають. По цих папірцях, вочевидь, уже все поділили! Хоча я собі пакетик такого сміття забрав би, – Адам запитально зазирнув у вічі Клаудіюсу. – Часу вільного вистачає. Можна вивчити, розуму набратися! «Чорний бухгалтер» – класна професія!.. Ти ж мовчатимеш, якщо я один мішечок візьму собі?

      Клаудіюс завмер. Він згадав напуття Тані.

      – Мені сказали, щоб я за тобою стежив, – зізнався він. – Щоб ти нічого звідси, – він кивнув на чорні мішки, – не взяв…

      – А мені сказали: стежити за тобою, щоб ти нічого не взяв, – розвів руками Адам. – Та мені байдуже! Якщо хочеш, можеш узяти!

      У розмові зависла пауза. Адам, зачекавши ще з хвилину на відповідь Клаудіюса і не дочекавшись, розв’язав другий мішок, витягнув звідти кілька аркушів паперу, пробіг поглядом. Потім підпалив один із них запальничкою і підніс вогонь до документів, що стирчали з горловини чорного пластикового мішка.

      – А ти ким у себе вдома працював? – знову обернувся він до напарника.

      – Діджеєм, вантажником на пивзаводі. Батькові допомагав – у нього автомайстерня. На курси масажистів хотів піти…

      – О-о! А навіщо тоді поїхав?

      – У нас, у Литві, жодної перспективи…

      – Що, масаж робити нікому?! – Адам реготнув. – Перспектива, вона для тих, хто залишається. А їдуть за мрією! Зазвичай – за безперспективною.

      Поки сичав полум’ям другий лантух, перший здувся, пластикова шкіра на ньому розплавилася і розповзлася, а наостанок ще й спалахнула синім полум’ям. Зотлілий і згорілий папір ще димів.

      Адам зі знанням справи взявся за ті мішки, щоразу, перед тим, як запустити всередину вогонь, витягуючи з них і переглядаючи