Шенгенська історія. Литовський роман. Андрей Курков

шкіри – тапчан, на якому лежав дід, був оббитий коричневою шкірою. На ближньому до дверей кутку шкіра була протерта до дірки. Коли Вітас перевів погляд знову на кухоньку, то відчув у запаху нотки старого сиру та запах комори, в якій живуть миші. Але коли зупинив погляд на вікні, то запахи зникли, немов у якійсь дуже розумній комп’ютерній грі, немов запах був підказкою віку чи призначення предмета, на який падав погляд.

      Вітас хитнув головою. Захотілося вийти звідси. Цей світ був йому чужим, занадто старим, напівмертвим. Але все ж він зайшов сюди сміливо і з конкретною метою – погомоніти з дідом, сказати йому, що він не може і не має права вирішувати за внучку, що їй робити, а що – ні!

      Вітас наблизився до канапи. Під його ногами рипнула дошка підлоги, і дід Йонас розплющив очі.

      Глянув на Вітаса невдоволено та здивовано. Повільно, крекчучи, сів на тапчані.

      – Добридень, – поспішив сказати Вітас. – Ви мене пам’ятайте? Я до Ренати приїжджав.

      – Так, так, – дід кивнув. – А що, знову треба щось із кухні?

      – Ні, я хотів тільки спитати…

      – Ти ж Вітас, ветеринар! – допетрав дід Йонас. – Спасибі, що зайшов! Отже, Рената тобі сказала!

      – Що сказала? – не втямив хлопець.

      – Ну, здоров’я Барсаса перевірити, мого собаки! Він якийсь сумний останнім часом!

      Дід Йонас звівся на ноги і сонною ходою підійшов до вікна. Поглянув на сніг, на яблуню, що росла метрів за три від будинку. На стіну комори, що виднілася ліворуч, і червону машину Ренати, що стояла під нею.

      – Він там, – показав дід Йонас рукою у вікно. – Будка за коморою, її звідси через машину не видно!

      Вітас підійшов, також у вікно визирнув. Уся його рішучість кудись зникла. Натомість яскравіше відчув він у цьому місці запах кухні, до якого додалися відтінки спаленого молока. Він кинув погляд ліворуч і побачив на плиті черпак із довгою металевою ручкою, і подумав, що молоко втекло саме з цього ковша. Розмовляти з дідом Йонасом про Італію та Ренату зараз не мало сенсу.

      – Так, я подивлюся на нього, на Барсаса, – пообіцяв Вітас. – Зараз, ми перекусимо тільки, й я вийду!

      – Ну, дякую! – втішився Йонас. – А я по лісу пройдуся. Сніг під ногами послухаю! Кірка у нього зараз, мабуть, тверда! Вітер її шліфував, добряче вітер дув в останні дні.

      – Ну що, побалакав? – спитала Рената Вітаса, коли той повернувся на її половину.

      – Ні. Він одразу попросив його собаку оглянути! Якось уже було недоречно про Італію…

      Рената зітхнула з полегшенням.

      – Ну й добре, – сказала. – Зараз подивишся, чи спочатку поїмо?

      – Давай спочатку поїмо, – попросив Вітас. – Я до тебе шість годин їхав!

      Їли мовчки.

      – Не треба з ним балакати, – рішуче порадила Рената вже за чаєм. – Я все одно не поїду звідси, поки він живий. А потім, – вона озирнулася на двері, що вели в коридор, – потім – байдуже куди. Можна в Італію, можна в Іспанію…

      – А скільки дідові років? – поцікавився Вітас і тут же засоромився запитанням, що прозвучало