Шлях Богомола. Імператор повені. Володимир Єшкілєв

бісівськими, а Христовим іменем вивертаю недуги з плоті. – Слова виходили загорнутими у схлипи, куцими, без закінчень, бо повітря ледь пролізало крізь натягнуте і забите слизом Феодорове горло. – Обмовили, обмовили мене чорнороті заздрісники, вміння мої владичним людям поперек життя стали.

      – Які саме вміння?

      – Помічні.

      – А може, чаклунські? – Погляд стратега немов випікав Феодорові мозок.

      – Без того лікую, – не відвів він очей, витримав.

      – Чим доведеш?

      – Присягну на хресті.

      – Того мало. Я не одного з тих поган бачив, котрі кривдно на хресті присягали.

      – Якщо є тут хворий, іменем Христовим вилікую його.

      – Добре, – кивнув Леонтій, відводячи свій таранний погляд від обличчя допитуваного. – Відведіть його до Скавра, нехай полікує. А ви будете дивитись, як і що робить. І головне: чи Христовим іменем лікує.

      – Ведіть мене, ведіть, – хрипнув Феодор. – Усе зроблю праведно.

      Його знову підхопили попід пахви, підвели, потягнули довгим коридором, потім через посипаний піском двір, до дерев’яної прибудови. Там на сіні лежав чоловік в одязі челядника. Його лихоманило, безтямні очі дивились за межі світу.

      Феодора звільнили від мотузок і сказали: «Лікуй!»

      Диякон зачекав кілька хвилин, поки відновився кровоток у його занімілих кінцівках, і швидко обмацав хворого. У того були сильний жар і прискорене серцебиття, проте живіт не роздувся, не затвердів, і крові на штанах челядника не знайшлось. Феодор намацав джерело болю у правому боці під ребрами, хворий застогнав. Для певності диякон умовив одного з воїнів ножем розчепити зуби челядникові, оглянув його язик. Той був сухим і вкритим білою осугою.

      «Кишкова гноячка, – подумки визначив Феодор. – Таке я вже бачив і у книгах читав».[7]

      Він вголос проказав молитву святого Агапіта на одужання немічних і попросив воїнів принести теплої води.

      – Вода у колодязі, – сказали йому, – вогонь на кухні. Колодязь посеред двору. А кухня за двадцять кроків. Сам підігрієш і принесеш.

      «Значить, мені дозволяють ходити помістям, – зрозумів диякон. – Це добрий, дуже добрий знак! Може, й вийде вигребти з погибельної ями. Тепер головне, щоби з гноячки болящого раба Божого Скавра гній вийшов не в брюхо, а природним руслом».

      За три доби, проти ночі, його покликали до стратега. Цього разу все відбувалось інакше. Леонтій прийняв Феодора у затишній кімнаті, встеленій кілікійськими та ісфаганськими килимами. Вони вкривали і підлогу, і стіни кімнати. Дівчина у прозорій туніці грала на кіфарі, а глечики з винами й миски з наїдками щільно вкривали поверхню низького стола.

      Свічки на срібних поставцях горіли рівно, заливаючи килими, стіл і кіфаристку теплим світлом. Лише володаря цього простору тепле світло майже не зачіпало, залишаючи його у напівмороці. Можливо, світло боялось торкнутись Леонтія, можливо, сам полководець, за прикладом давніх магів, умів оточувати себе темрявою. Диякона здивувала ця несправність зі світлом, проте способу прояснити її не

7

 Кишкова гноячка – одна з численних середньовічних назв апендициту.