Шлях Богомола. Імператор повені. Володимир Єшкілєв

Лобас. За життя ця рука належала посвяченому.

      Він зняв з шиї намисто. Коштовне, з червоних агатів-лалів та золотих хазарських злитків. Обережно розташував його поряд з ножем і рукою. Відтак став на коліна перед Пековим каменем, узяв до рота кілька дрібних шматків волхвинного гриба. Поклав праву руку на камінь. Почав повільно, дуже повільно і зосереджено, перетирати їх кореневими зубами. Відтак, утримуючи в роті грибну жуйку, ковтнув зі шкіряної фляги настоянки з тирличу та кореня оману. Отрута звично обпекла горло. Могитич заплющив очі й знову заходився жувати гриб. Щелепи рухалися, наче жорна. Повільні невмолимі жорна. Подумки Лобас викликав образ колоди, перекинутої через ущелину. За ущелиною уявив непроглядне і темне пасмо туману. Замурмотів примовки. Невідомо, скільки часу минуло, аж поки той туман з уявного став справжнім. Живим і гірким, як корінь оману.

      Минув невизначеної тривалості уривок з вічного.

      Навколо колоди з’явилося й наповнилось світловою могуттю зеленкувате сяйво. Могитич очікував, що Пек вийде до нього з гіркого туману, але норовистий божок усе втнув за своїм поконом. В колоди виросли рисячі очі, зморгнули і втупилися в Лобаса.

      – Привіт, жерче.

      – Й тобі привіт, отче Блудню.

      – Відколи ж я вам отець?

      – Просимо тебе про батьківство та дорожню опіку, бо ж осиротіли роди наші у мандрах.

      – Вигнали вас, так.

      – Від дальніх земель хазарських прийшли сповідники Богомола і подолали нас не мечами, а страшними своїми вроками. Мусили ми кинути дідівську ріллю, божниці і житла. Мусили відступити на захід. Під твій благий покров, отче. Скажи, чим саме маємо тобі офірувати.

      – Ти саме про це хотів запитати, жерче?

      У Пековому голосі могитичу почулося знущальне.

      – Так. Й ще одне.

      – Запитуй. – Очі ожилої колоди налилися пурпуровим світлом.

      – Чи й далі переслідуватимуть нас служительки Богомола?

      – Зупиніться у цих лісах. Матимете сім років ситого спокою. В ці роки віддаватимете мені одного хлопця з роду Тура на вершині літа й одну незайманку з роду Куни перед снігом. А з восьмого року, якщо світ не перевернеться, братиму утричі. Таким буду вам батьком та дорожнім опікуном, сіромахи.

      – А Богомол?

      – Хапатиме здобич на сході та близь теплого моря.

      – Нас не зачепить?

      – Не допущу.

      – Чого нам боятися?

      – Срібного волосся.

      – ?… – запитання, немов нестерпне згущення отрути, підступило до горла. Але вимовити його Лобас не подужав. Замість слів з рота хлинуло блювотиння.

      Очі в колоди згасли, змеркло зелене сяйво. Могитич випірнув у непроглядно темний світ.

      «Вже ніч», – зрозумів він.

      – Срібного волосся! – прошепотіла над його лівим вухом смердюча темрява.

      1.2

      Отець-екдік[3] майже впритул наблизив сувій до свого гачкуватого носа, короткозоро примружився

3

 Екдік – посадова особа у візантійському церковному суді.